“Лєтриків горшок”, “Лєтриків горшок”, “Лєтриків горшок”, — весь час крутились механізми мислення у Чортовій голові, а потім щось затріщало, спалахнуло у бісових очах, і сталося коротке замикання. Чорт розплющив повіки і сумно сказав:
— Розумієш, я Чорт локальний, так би мовити, місцевий і з передовими досягненнями техніки, тим більше Лєтрикової, ще не познайомився.
Це вельми розвеселило пана Ногавичку: виявляється, він ще не остання людина, і не без єхидства сказав:
— Знаєш, Чорте, іди ти до чорта, ні чорта ти не знаєш.
Чортеня враз посмутніло і на його симпатичненьких очах-гудзиках з’явилися сльози. Пану Ногавичці — а був він, крім усього, ще й людиною великої душі — стало вельми жаль малого, І дав він йому ще одну можливість продемонструвати свої Здібності.
— Ну, вибач, я пофіглював, — мовив ніжно. — Ти мені поясни, як мухи можуть ходити по стелі ногами уверх.
Чортеня притьмом схопилося, весело заверещало, стрибнуло на стелю і побігло.
— Гей! Гей! Туди не можна! Вернись! — крикнув пан Пийтер, коли Бісеня повисло над територією пані Гелени. — То чужа держава!
Чорт стрибнув на піч до пана Ногавички і сказав:
— Бачив, а тепер ти стрибай.
— Ну, знаєш, я вже вчора спробував, — сказав ліниво пан Ногавичка, і в грудях його так кольнуло, ніби Мамай шаблюкою штрикнув.
Обоє на якусь мить замовкли.
— Ну, чого ти всівся? Можеш іти! — сердито мовив пан Пийтер, коли біль потроху вгамувався.
— А як з квартплатою? — спитало Чортеня. — Квартиру у тебе, в димарі, наймаю. Платити ж за неї треба. Чи, може, вона комунальна?
Пан Ногавичка хотів знову сказати, що хай Чорт забирається до всіх чортів, але тут його осяйнуло.
— Знаєш що, Бісе? Дістань мені горшок золота!
Чорт довго думав, а потім сказав:
— Добре. Вставай, бери лопату. Будеш мене чекати на лопухівських болотах.
Скільки пам’ятав пан Ногавичака сонце, на лопухівських болотах розкошували очерети, сипняки і глибокі калабані підсліпуватими очиськами холодно дивилися у небеса. (Від весни до пізньої осені лопухівці, вонігівці, заньківці і волячівці влаштовували тут буйну риболовлю. І горе було прирічанцям, якщо хтось з них посмів туди ступити ногою. Лопухівські болота — єдина знаменитість, якою могли похвалитись навколишні села.
Коли пан Пийтер прибув на мочар, Чорт уже піджидав його під вільхою.
— Ну от, пане Пийтер, копніть тут, — показало Бісеня на кущ очерету.
Забувши про всякі болячки, Ногавичка почав запопадливо копати. Коли яма була завглибшки з метр і почала наповнюватись водою, Чорт спитав: