— І велика вона у вас?
— Як цей світ!
— А ви у колгосп давайте заяву. Гуртом біду легше топити.
— Я геденон і гуртом не маю дяки жити.
— Хто, хто?
— Ну, геденон, пролетарій, той, котрий не має ніц в обійстю, крім ланцюгів.
— Хто це вас так просвітив?
— Я сам. Хіба не знаєш, яка у мене світла голова?
Лазар спохмурнів.
— А чи знаєте ви, Петре Степановичу, — почав з наростаючою люттю, — що гегемони першими вмирали на барикадах, на фронтах, вмирали від голоду, холоду, щоб у далекому Прирічному Петро Степанович Ногавичка не гнув спину, а був людиною на повен ріст?! І ви маєте право себе називати гегемоном? — Лазаря прорвало, і він, говорячи, весь тремтів.
“Отут я попався. І ти, Боженьку солодкий, не змиєш з мене “контрреволюційного алімента” і святою водою”, — Ногавичку взяли дрижаки.
— Хіба ви мужчина? Вам не штани носити, а жінчину спідницю.
Лазар умовк, важко зітхнув, скочив на коня і пришпорив його.
Все міг стерпіти мудрий пан Ногавичка, але — щоб носити спідницю пані Гелени, це вже ні!
…Через два дні Ногавичка, мнучи в руках шапку, відчинив двері кабінету Лазаря. О господи милосердний! Поруч голови сидів Лєтрик.
“Кінець! — подумав. — Мабуть, ворожа держава, моя дорога пані Гелена, — учора Ногавичка не витерпів і атакував її територію останніми своїми мисками, — донесла, що я зірвав Лєтрикове “говорило”, і тепер радяться, як мене до темної…”
— Я вас слухаю, товаришу Ногавичка, — підняв голову від паперів Лазар.
— Оце… заяву у колгосп приніс, — поштиво вклонився Ногавичка. — Хочу гуртом жити, а то, знаєте, одного і чорт поплутає.
Голова колгоспу узяв листок, написаний, звичайно, Йоськом, уважно прочитав.
— Добре, післязавтра буде засідати правління колгоспу, розглянемо.
Кланяючись, Ногавичка рушив до дверей.
— Петре Степановичу! — пролунав за спиною голос Лєтрика.