І, не дивлячись на хлопчика — дивлячись на фотографію жінки на коробці у себе в руках, — мама сказала:
— Я запитала: вона тобі подобається?
До них підійшла світловолоса жінка з магазинним візком і взяла з полиці коробку з фотографією блондинки, але з якоюсь іншою фарбою всередині. Жінка поклала коробку до себе у візок і пішла далі.
— Вона вважає себе блондинкою, — сказала мама. — Але треба ламати уявлення людей про себе.
У мами це називалося «косметичний тероризм».
Маленький хлопчик дивився вслід жінці з візком, аж поки вона відійшла зовсім далеко — на ту відстань, коли вже нічого не виправиш.
— У тебе є я, — сказала мама. — І як ти до неї звертаєшся, до названої матері?
— Місіс Дженкінс.
— І вона тобі подобається? — запитала мама й подивилася на хлопчика. Вперше за весь цей час.
І він прикинувся, що вже все для себе вирішив, і сказав:
— Ні.
— Ти її любиш?
— Ні.
— Ти її ненавидиш?
І цей маленький безхребетний черв’як сказав:
— Так.
І мама сказала:
— Ти все правильно розумієш. — Вона нахилилася до нього і подивилася просто у вічі та сказала: — Ти дуже її ненавидиш, цю місіс Дженкінс?
І наш дрібний засранець сказав:
— Дуже-дуже.
— Дуже-дуже і ще вдвічі дужче, — сказала мама і простягла йому руку. — Ходімо. Нам треба встигнути на потяг.
Міцно тримаючи його за руку, вона потягла його за собою по проходу — до виходу.