— Ти мій. Тільки мій. Назавжди. Пам’ятай про це.
Коли вони вийшли на вулицю, вона сказала:
— Так, до речі. Про всяк випадок. Якщо коли-небудь тебе запитають у поліції або взагалі хто-небудь запитає… зараз я тобі розповім про ті неподобства, які ця названа мати чинила з тобою щоразу, коли ви залишалися самі.
У будинку, де я нині мешкаю, у старому маминому будинку, я розбираю її папери: її інститутські лекції та залікові книжки, її банківські рахунки, її протоколи та заяви. Стенограми судових процесів. Мамин щоденник, на замочку. Все її життя.
Наступного разу, коли я приходжу до мами в лікарню, я — містер Беннінґ, адвокат, який захищав її на суді за звинуваченням у кіднепінгу, якраз після випадку зі шкільним автобусом. Іще через тиждень я — Томас Велтон, якому вдалося скоротити їй термін тюремного ув'язнення до півроку, коли її визнали винною в нападі на тварин у зоопарку. Ще через тиждень я — адвокат у цивільних справах, який ледве не збожеволів із її справою про зловмисно завдану шкоду, кола вона вчинила дебош на балеті.
Є стан протилежний дежа-вю. Він називається «жамевю». Це коли ти постійно зустрічаєшся з одними й тими самими людьми або приходиш в одне й те саме місце, раз по раз, але щоразу для тебе — як уперше. Всі — незнайомці. Все — незнайоме.
— Як там справи у Віктора? — запитує мама під час мого наступного візиту.
Хоч ким би я був сьогодні. Черговий адвокат du jour.
«А хто це, Віктор?» — хочу я запитати.
— Вам краще не знати, — кажу. — Це розіб'є вам серце. — Я запитую маму: — А яким він був, Віктор, коли був маленьким? Чого він хотів од життя? У нього була мета? Або мрія?
Я почуваюся, мов актор із якої-небудь мильної опери, яку дивляться актори іншої мильної опери, яку дивляться актори ще однієї мильної опери, яку дивляться вже справжні люди — десь там, далеко. Щоразу, коли я приходжу до мами в лікарню, я виглядаю в коридорі жінку-лікаря в окулярах у чорній оправі, з довгим чорним волоссям, зібраним у пучок, і сексуальними вухами.
Лікарка Пейдж Маршалл, із її дощечкою для паперів. Із її страхаючими мріями про те, як допомогти моїй мамі прожити ще десять-двадцять років.
Лікарка Пейдж Маршалл — іще одна потенційна доза сексуальної анестезії.
Дивись також: Ніко.
Дивись також: Таня.
Дивись також: Ліза.
У мене складається відчуття, що я справляю вельми невигідне враження — своїми стараннями.
У моєму житті не більше сенсу, ніж у дзенському коані.
Співає волове очко, але я не впевнений, справжній це птах чи зараз рівно четверта година.
— Пам’ять у мене слабка стала, — каже мама. Вона тре скроні великим і вказівним пальцями, обхопивши лоб рукою, й каже: — Мабуть, я мушу розповісти Віктору правду про нього. І це мене турбує. — Вона говорить, відкинувшись на подушки: — Я навіть не знаю. Мабуть, треба йому розповісти. Поки не пізно. Але я сумніваюсь. Хоча він, певно, має знати, хто він такий.
— Так, мабуть, — кажу я. Я приніс шоколадний пудинг і намагаюся засунути ложку їй до рота. — Хочете, я йому зателефоную, й він буде тут через кілька хвилин.
Пудинг — світло-коричневий і ароматний, під холодною темно-коричневою шкіркою.