І ось що смішно: коли хтось рятує тебе, перший порив — також кого-небудь урятувати. Всіх і кожного.
Маленький хлопчик не знав імені того хлопця на знімках. Але його посмішка запам'яталася на все життя.
«Герой» — не зовсім вірне слово, але це перше, що спадає на думку.
Коли я наступного разу приходжу до мами в лікарню, я, як і до цього, — Фред Гастінгс, її давній державний захисник, і весь цей час, поки я з нею, вона балакає без угаву. Потім я їй кажу, що я ще нежонатий, і вона говорить, що це не годиться. Потім вона вмикає телевізор, якусь мильну оперу, ну, ви знаєте… коли справжні люди прикидаються несправжніми, з їх надуманими проблемами, і справжні люди все це дивляться й переживають надумані проблеми несправжніх людей, аби забути про свої справжні проблеми.
Наступного разу я, як і раніше, Фред, але вже одружений і з трьома дітьми. Це вже краще, але троє дітей… Троє — це вже занадто. Треба двох, і досить, каже вона.
Наступного разу в мене двоє дітей.
І з кожним разом від мами залишається все менше й менше.
Висохла лялечка під ковдрою.
Але з іншого боку, і на стільці поряд із лікарняним ліжком — з кожним разом усе менше й менше Віктора Манчіні.
Наступного разу я — знову я, і вже через кілька хвилин мама дзвонить, викликає сестру, щоб вона мене провела до виходу. Ми обоє мовчимо, та коли я беру пальто, вона раптом каже:
— Віктор?
Вона говорить:
— Я маю тобі щось сказати.
Вона довго качає в пальцях шерстинку, висмикнуту з ковдри, а потім підводить очі й каже:
— Тут до мене приходив Фред Гастінґс. Ти пам’ятаєш Фреда?
Так, пам’ятаю.
Нині він жонатий, у нього двоє дітей. Так приємно, каже мама, що в гарних людей усе виходить.
— Я йому порадила купити землю, — каже мама, — тепер вони зовсім про це не думають.
Я уточнюю, хто такі «вони», й вона знову дзвонить, аби викликати сестру.
Я виходжу в коридор і бачу лікарку Маршалл. Вона стоїть просто біля дверей до маминої палати, проглядає свої записи. Вона підводить очі. За скельцями окулярів очі здаються дуже великими. Вона дивиться на мене, клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається.
Вона каже:
— Містер Манчіні? — Вона знімає окуляри, ховає до нагрудної кишені халата й мовить: — Нам слід обговорити, як нам бути з вашою мамою.