Дощ пускається все сильніше, небо щільно затягнуте хмарами. На вулиці так темно, що в будинках засвічують лампи. Із димарів валує дим. Туристи набилися в таверну — п'ють австралійський ель із олов'яних кухлів, зроблених в Індонезії. У меблевій майстерні червонодеревець укупі з ковалем нюхають клей із паперових пакетів. Може, до них приєднається й пупорізка, і вони знову балакатимуть про те, що треба б зібрати рок-гурт. Така в них мрія, яка ніколи не здійсниться.
Ми всі — у пастці. В застиглому часі. Тут усього 1734 рік. Нас замкнено в герметично запаяній часовій капсулі — як цих хлопців із телешоу, які зазнали аварії й живуть на безлюдному острові ось уже десять років, і при цьому вони не старіють і не намагаються звідти вибратись. Просто з кожним сезоном на них усе більше й більше гриму. Це своєрідне шоу також, напевно, історично достовірне.
І ще жах бере, коли я уявляю, що простою так ось усе життя. До речі, таке цілком може бути. Є в цьому якась дивна розрада — коли ми з Денні на пару лаємо одне й те ж саме паскудство. Завжди. Назовсім. У вічній програмі реабілітації. Так, я стоятиму поряд із ним, але, щоб уже до кінця дотриматись історичної достовірності, зізнаюся, що, як на мене, краще, щоб він сидів у колодках, аніж якщо його проженуть із міста, тобто звільнять, і я залишуся сам.
Не те щоб я дуже гарний друг. Я скоріше дбайливий лікар, який сам, за власним почином, виправляє вам хребці раз на тиждень.
Або дилер, який штовхає вам героїн.
«Паразит» — не зовсім вірне слово, але це перше, що спадає на думку.
Перука Денні знову плюхається на землю. «Відсмокчи у мене» розпливається під дощем, розмита червона фарба схожа на кров — тече по його синіх холодних вухах, по очах, по щоках. Капає в грязюку.
Окрім дощу, нічого не чути. Тільки краплі ляпотять по калюжах, по солом'яних дахах, по мені й по Денні. Водяна ерозія.
Не те щоб я гарний друг. Я скоріше спаситель, якому треба, щоб його шанували та обожнювали.
Денні знову чхає. Жовтуваті шмарклі летять навсібіч, зокрема — на перуку, що майже потонула в грязюці. Денні каже:
— Слухай, ти більше не надівай на мене цю ганчірку, ага? — і шморгає носом. Потім кашляє, і окуляри падають у грязюку.
Густі виділення з носа означають краснуху.
Дивись також: коклюш.
Дивись також: пневмонія.
Його окуляри нагадали мені про лікарку Маршалл, і я говорю, що познайомився з новою дівчиною, вона справжній лікар, і взагалі її варто трахнути.
І Денні каже:
— Ти все ще б'єшся над своїм четвертим ступенем? Допомогти не треба? Тобто — нагадати про славетні подвиги?
Детальна й безжальна історія моєї сексуальної залежності. Повний опис моїх гріхів. Кожний зрив, кожна провина, кожна бридота.
І я кажу:
— В усьому слід виявляти поміркованість. Навіть у видужуванні.
Не те щоб я гарний друг. Я скоріше батько, якому не хочеться, щоб дорослішало його чадо.
І Денні мовить, дивлячись у землю: