— Нам стільки не жити, — сказала Людмила.
— Це правда. Так що Медицина скоро поїде, — вже іншим голосом несподівано сказав він і показав поглядом на лежачого Зарецького.
Богдан почув про завал, але не подав виду — лежав на боку, обличчям до каміна, і намагався куняти. Людмила розгублено дивилася то на Миколу, то на спину Зарецького, закутаного в ковдру. В неї тремтіли руки й губи, вона не знала, куди себе подіти, а тому пішла на кухню. Це кінець, сказала вона собі, обмиваючи курячу тушку.
Коли кум пішов, вона поставила варити бульйон із курки, підійшла до Зарецького, торкнулася долонею до його гарячого чола, той нічого не відчув, бо несподівано задрімав і лише тихо хропів. Людмила вийшла на свіже повітря. Сніг помітно танув: кучугури осіли майже на півметра, місцями просіли ще нижче, одна стіна траншеї також трохи подалася, ніби осипалася й втратила колишню чітку форму. Людмила усміхнулася, згадавши сцени боротьби Зарецького зі снігом: він ходив цією траншеєю з лопатою, такий заклопотаний, такий увесь господарський, серйозний, неприступний, виношував стратегічні плани ліквідації снігу, як володар ситуації дивився вдалину, його погляд був пронизливим і мужнім. Людмила відчула збудження, уявляючи Зарецького. Вона згадала його міцні руки, як вони брали її під сідниці й носили по будинку, його запах шкіри, його напористий темп, із яким він приємно підкорював її, його гарячі й жагучі губи, які клітинка за клітинкою обпалювали її ночами, шастаючи, немов непокірні павуки, її тілом. Людмила поглянула на найближчі скелі, вкриті високими смереками, їх раніше білосніжний покров тепер помітно зістарився, посірів, а місцями крізь нього проглядали чорні смуги каменю та землі. Вона зрозуміла, що скоро кінець. Хороший настрій і відчуття щасливих днів, які вона переживала ще буквально декілька днів тому, тепер непомітно танули, як цей несподіваний весняний сніг. Вона думала про розкішні та сповнені кохання дні, які минули разом із Зарецьким, і їй здалося, що ті дні насправді були неможливими, що це відбулося не з нею, а з іншою, значно щасливішою жінкою. Зарецький і та щаслива, безтурботна, налита любов’ю жінка — вони прожили свої найдорожчі дні так, ніби думали, що найменші зміни будуть малоймовірними, вони прожили, не озираючись на минуле, на обставини, які їх звели, на обов’язки, що прив’язували до минулого. Вона дивилася на Зарецького й на себе, вчорашню й радісну, ніби на кадри легкої мелодрами. Людмила подумки усміхалася й шепотіла собі: тільки не падати духом, не падати духом.
Зарецький вийшов надвір у день, коли зранку відновилася електрика. Було незвично й трохи ніби сором’язливо після суцільної темряви, будинок дивився всіма предметами, які раніше здавалися нереальними, ніби відсутніми. Сонце добряче припікало, як у липні. Зарецький, розкинувши руки, солодко потягнувся, вдихаючи свіже повітря із запахами пробудження природи. Він поглянув на дерева і побачив набряклі бруньки, з деяких уже пробилися листочки, скручені в трубочки, ніби солодощі.
Людмила була спокійна й усміхнена, вона мало говорила, а лише мовчки, з теплом і розумінням дивилася на Зарецького, ніби очікувала від нього важливих дій. Вона уважно спостерігала за ним. Богдан розмовляв із різними людьми по телефону, з одними жартував, з іншими говорив серйозно, а з директором навіть трохи погризся, доводячи свою правоту й об’єктивні причини своєї тривалої відсутності на роботі. Потім із його інтонації та незвичного голосу Людмила здогадалася, що він розмовляв із Віолеттою, говорив стисло, без докорів, але й без виправдань, говорив терпляче — так, як говорять із небажаними людьми, які напружують і вриваються непроханими у життя.
— Я мушу піти — сьогодні відправляємо учасників семінару.
— Для них це, мабуть, день визволення, — усміхнувся Зарецький.
— А для тебе?
— Для мене? Для мене — кінець початку.
— Початок був багатообіцяльний.
— Справді? Дякую за довіру.
— Не кокетуй, — сказала Людмила.
— Більше не буду. Я підійду також. Як-не-як — ми були в одному ковчезі.
— Як хочеш.
Зарецький уже не рвався в бій проти снігу, а трохи байдуже дивився, як той виблискував під теплим сонячним промінням. Він ліниво і трохи незвично походжав туди-сюди подвір’ям, повільно курив і так само повільно струшував попіл, який падав дрібками на сніг то біля гаража, то біля хвіртки. Чути було рев двигуна: трактор-грейдер розчищав прохід у їхньому провулку, нещадно руйнуючи залишки траншей, які з такими важкими зусиллями викопували люди, аби мати можливість пересуватися по селищу. Високі купи снігу все одно ще височіли, ніби нагадували про свою колишню велич, коли із ними доводилося всім без винятку рахуватися. Тепер цей тьмяний і непривітний сніг усе частіше втрачав свою територію, свій об’єм, він непомітно танув, осідав, округлювався, ніби хотів поступово провалитися під землю. Також сніг поступово відступив від стін будинку, особливо з сонячного боку, коли сонце ніби пропікало його своїм промінням. Від того, що сніг поволі відступив, у вікна, хоча й не повністю, потрохи пробивалося денне світло. Але дерева й город, який тягнувся в бік скель і поступово спадав до бурхливої ріки внизу, були в білому полотні — сніг стояв непорушно, вперто, навіть грізно, наче жодного потепління, жодних сонячних променів він не бачив, все стоїть незмінно, ніби з часів льодовикового періоду, який, здавалося, не припинявся і завжди був тут.
Зарецький не міг виїхати машиною з гаража, бо високі айсберги снігу ще стояли перед воротами, а також за ними, крім того трактор-грейдер знову завалив непотрібним, понівеченим, потемнілим снігом прохід, який доведеться розгрібати, щоб пробитися до провулку. Зарецький усміхався — це лише початок кінця, про який він так затято мріяв раніше, який він із такими нелюдськими зусиллями щодня наближав, розгрібаючи сніг лопатою, риючи в ньому ходи. Він здивувався собі: тепер, коли момент звільнення від снігу такий близький, такий незворотний, йому зовсім не хочеться чіпати цей сніг, розчищати від нього проходи й подвір’я, відгрібати його від будинку, навіть тривожити його; йому навіть не хочеться наближати той день, коли це трапиться, коли снігові настане кінець. Зарецький озирнувся на будинок, у якому була Людмила: він також побачив їхні спільні дні, над якими нависла загроза зникнення разом із цим нещасним потемнілим і немічним снігом.
Зарецький непокоївся і запитував ніби сам у себе: чого вона не телефонує? Хоча би надіслала есемеску, що все гаразд, чого вона так поводиться? Усе, що трапилося (навіть із цим химерним снігом), — неймовірно, навряд чи це можливо пояснити; такого не буває — це випадок, який вирішує все. Він набрав на мобільному Віолетту, але — та сама історія. Його смішила й дратувала така поведінка: поривати з минулим можна вишуканіше, по-людськи, без непотрібних недомовок і образ, не в дусі неврівноважених і озлоблених підлітків.
Із Житомира подзвонив директор, він сухо вибачився, що раніше гарячкував, сказав, що не до кінця усвідомлював усю картину, яка склалася в тому селищі під час семінару. Він розпитував у Богдана про здоров’я, цікавився, коли його чекати, бо все стоїть, усе завалюється, нові відрядження на носі. Зарецький відповів, що виїхати поки нереально, що машина завалена снігом і що потрібно ще трохи часу. З тону розмови та надутої ввічливості свого директора Зарецький інтуїтивно відчув, що невдовзі втратить роботу, що це лише питання часу. Молодші вдвічі дешевше коштують і погодяться працювати навіть без відсотків від продажів. Дівчинка, яку він привів на фірму півтора року тому і зробив своєю помічницею, впорається. Зарецький кисло посміхнувся і закурив — із минулим його більше нічого не пов’язувало, Житомир доведеться покинути.
— Що з тобою? — запитав Зарецький після того, як Людмила повернулася до нього, порозмовлявши по мобільному на кухні; він чув її напружений голос, який іноді ставав роздратованим і нетерплячим, а іноді чужим і байдужим; він чув тривалі «паузи» в тій незвичній розмові, її короткі та несміливі слова між ними.
— Нічого.
— Ти говорила майже годину. Щось важливе?