— Ні.
— Але ти засмучена. Чого ти засмучена?
— Так. Я засмучена.
Зарецький підвівся спершу на лікті, потім сів, обійнявши Людмилу. Він гладив її плечі, цілуючи їх ніби штрих-пунктиром, відчув, як вона вся тремтить.
— Боже, з тобою все гаразд?
— Не знаю.
— Хто це дзвонив?
— Він.
— Він? — занепокоївся Зарецький. — Він тобі погрожує? Він тебе шантажує? Скажи!
— Ні. Він просто зараз бухий, як чорт. Він ридає за кермом і каже, що себе грохне.
— Тоді не розумію.
— У нього зносить дах. Що візьмеш із п’яного? Каже, що навмисне зараз піде на лобову — чекає, коли назустріч попадеться фура.
Зарецький засміявся. Людмила запитливо і прохолодно на нього поглянула.
— Що тут смішного?
— Він тебе любить. От, старий пердун! Блііін, та він від тебе сходить із розуму!
— Не любить. Він просто боїться бути без мене. Він — сам. У нього нікого нема. Ні-ко-го.
— Любить чи боїться бути сам, ну це одне і те ж, — усміхнувся Зарецький.
— Ні — це не одне і те ж!
— Тоді я не розумію, чого ти така засмучена.
Людмила мовчки зігнула ноги, охопивши коліна руками. Вона дивилася на багаття в каміні й була непорушною, ніби бронзова фігура. Вогонь переливався по її шкірі, від чого вона виглядала гарячою й пишнішою. Зарецький також задумався, він прибрав руку з плечей Людмили, відкинув долоні назад і оперся на руки.
— Я не знаю, чим усе це закінчиться.
— Це закінчиться нічим, — сухо сказав він.