— Що це таке?
— Є антарктичні риби, дуже схожі на наших азовських і дніпровських бичків. Так от, вони живуть у солоній воді із мінусовою температурою і не замерзають. А знаєш, чому не замерзають? Їхні тіла виробляють антифриз. Ще трохи — і ми також почнемо виробляти антифриз.
Людмила нервово розреготалася, що було більше схоже на захисну реакцію; на її лиці була розгубленість і навіть відчай.
Чому вона плаче? Зарецький хотів запитати, але відповідь і так знав, хоча й не зміг би її пояснити словами, бо не про все можна сказати, навіть коли здається, що це дуже просто. Від постійного кашлю та напруги судини в голові просто гуділи.
Людмила часто збивала йому подушки, аби вони були м’якшими, однак це не допомагало — голова все одно розколювалася, і він ніяк не міг знайти для неї підходяще місце. Врешті-решт, Зарецький змирився з болем і не звертав на нього уваги. Тьмяна кімната, світло свічок чи багаття в каміні йому вже настільки набридли, що він не міг це терпіти; не уявляв, яка пора доби — день чи ніч, ранок чи вечір. Йому здавалося, ніби його свідомість навіки зупинилася, немов годинник, розчинилася у цій темені, і єдиними новинами про такі-сякі зміни у світі були розповіді Людмили. Зарецький тішився, коли вона приходила з двору, холодна, з рум’яними щоками, збуджена, енергійна, коли вона розповідала, як припікає сонце, як тане сніг чи про що розмовляють люди. Іноді, коли на декілька секунд відчинялися двері в будинку, йому здавалося, ніби він чує голоси птахів або шум вітру.
Микола привів фахового лікаря, літнього вусатого дядька з сивим волоссям — не ветеринара, як Жанна, а терапевта, який працює в районній лікарні, а живе тут, у селищі. Лікар уважно послухав Зарецького, детально розпитав про характер кашлю, температуру, режим лікування та препарати, які він приймав. Мовчки вислухавши Людмилу, він декілька хвилин дивився на хворого і підтвердив підозри Жанни, що це двостороння пневмонія, але ще більше налякав Людмилу своїми розмовами про нетипову пневмонію, яка дуже часто буває в цих краях, коли під час лікування практично мало які ліки допомагають і людина може згоріти від високої температури; він додав, що під час розтинів у таких потерпілих були чорні легені. Людмилу калатало, вона не на жарт непокоїлася, торкаючись губами Богданового палаючого чола; вона ні на мить не покидала Зарецького, знімала з нього мокрий від поту одяг, його руки, важкі, обвислі, безвольні, важко піддавалися; Людмила так само з боями одягала на Богдана сухі сорочки, давала йому ліки і годувала з ложки, бо в нього навіть не було сил, аби підвестися на лікті, не те що контролювати свої рухи.
…Солодкий… солодкий… солодкий… голос Людмили то наближався, то віддалявся. Волога губка витирала сухі потріскані губи. Богдан намагався розгледіти її обличчя, коли прокидався серед ночі, але нічого не бачив, лише голос, схвильований, тихий, ніжний, благав його спати і ні про що не думати.
Зарецькому стало легше аж на четвертий день хвороби, і Людмила від радості ніби перемінилася, наспівувала популярні пісні англійською, стрибала по будинку, чепурилася та щоразу підбігала до Зарецького й запитувала, в якому одязі їй краще. Богданові теж полегшало на душі. Це виявилася не та страшна пневмонія, від якої під час високої температури згорають легені і людина, виснажена, згасає на очах. Микола зарубав курочку і приніс її, щоб готувати для Зарецького бульйон.
— Розгребли нарешті прохід, — розказав новину.
— Прохід? Який прохід? — не зрозуміла його Людмила.
— Завал на трасі, перед селом. Працювали бульдозери.
— І що там сталося?
— Там скеля гепнулася — тонн десять, а ще дерева і сніг. Порвало асфальтне полотно.
— Справді? — ніби не вірячи, промовила Людмила й розгубленим поглядом зиркнула на нього.
— Думаю, через кілька днів сюди приїдуть автобуси і маршрутки. Кінчилася наша лафа, наші Середні віки! Тепер знову почнуться ваші чортові нанотехнології.
— Миколо, які в сраці нанотехнології? У нашій країні нема нанотехнологій, — обізвався Зарецький, який непорушно лежав спиною до них, накритий кількома ковдрами.
— А що в селищі відбувається? — запитала Людмила.
— Наші також не сплять, майже розчистили площу, тепер розчищають дорогу в напрямку гір. Люди запитували, коли розчистять бічні вулиці і провулки, сказали — чекати недовго. А ваші учасники семінару — повністю деморалізовані, скавулять, ніби малі вовченята, — усміхнувся він.
— Усі живі-здорові?
— Здається, всі. Бабця якась на краю селища померла, кажуть — від застуди.
— Вічна пам’ять.
— Ну, так — сто один рік мала, — додав із усмішкою Микола.