— Господи, та ти весь гориш!
— Трішки розклеївся, — сказав він і поцілував її сухими губами.
Вона вклала його біля каміна — на їхньому ложі, засунула під руку термометр, хоча він усіляко пручався і казав, що абсолютно здоровий, а потім поставила чайник. У Зарецького таки була температура, не висока, але вночі може бути вищою. Людмила занепокоїлася. Він розбухикався, голос швидко змінився: став ніби глухішим, захриплим. Людмила зробила йому чай із малиною, сказала, що треба добре спітніти. Зарецький кволо усміхався й казав, що зі снігом ніколи не розстанеться.
— От дурень, — усміхалася вона й витирала піт із його чола.
— Твій дурень.
На мобільний Зарецького подзвонили, він вібрував, пересуваючись по столі, але коли Людмила хотіла подати йому телефон — мокрий від поту Богдан відмахнувся. Навіть у темряві, при тьмяному світлі вогню в каміні, вона бачила, як той весь горить. Зарецький шепотів їй слова подяки, таке враження, ніби він більше говорив їх для себе. Людмила сиділа поруч, гладила його по голові. Він говорив, що ні про що не шкодує, що навіть якщо доведеться померти, то нічого кращого йому не треба.
— Дурний піп тебе хрестив! — сміялася вона з його удаваного пафосу.
— Я знаю.
— У тебе буйна фантазія!
— Я знаю. Зараз такі форми пневмонії, коли людина згорає від високої температури за три-чотири дні, жодні ліки не рятують. І людина вмирає від того, що легені просто згоряють.
— Що ти таке мелеш? Ти будеш жити! — Людмила не розуміла, чи він жартує, чи говорить серйозно.
— Я знаю. Але коли помру, я хочу, щоб ти мене поховала на своєму городі або ж біля річки, щоб було видно гори, скелі, ліси.
— Ото вже мені, — розсміялася вона, — отак відразу і на своєму городі.
— Яка ти неромантична, — сказав Зарецький.
— Я знаю, — усміхнулася вона.
Зарецький лежав із напіврозплющеними очима, знову сильно забухикав — спершу хвилями, а потім безперервно; кашель настільки сильно на нього нахлинув, що його тіло здригалося, обличчя стало схожим на розпечену праску, щоки й скроні надулися, а очі налилися слізьми й запухли.
— Завтра піду шукати лікаря.
— Де ти його знайдеш? У траншеях?
— Не знаю. Попитаю людей.
— Усе минеться. Нічого страшного нема.
— А раптом і справді — помреш мені тут, — і що тоді робити з твоїм трупом? Похорон нормальний не зробиш — лишається закопати на городі.
Вони обоє тихо розсміялися.