— Усе добре.
— Я ж бачу, що ти страждаєш! Я не хочу, щоб тобі було погано. Чуєш? Не хочу, щоб ти страждав!
— Я не страждаю.
— Ти зовсім змінився. Ти не такий, яким був ще кілька днів тому.
— Ми обоє трохи змінилися.
— Що ти маєш на увазі?
— Ми поволі звикаємо до думки, що повинні завжди бути однаковими: вчора, сьогодні, завтра.
— Ні. Це не так.
— Тоді давай просто кохатися, бо ми надто багато говоримо.
— Давай, — усміхнулася вона.
Вони впали на сніг, сплівшись руками й ногами. Людмила вся тремтіла від збудження й хаотичними рухами розстібала на ньому куртку, потім штани. Вони кохалися на нічному подвір’ї, слухаючи, як у провулку поверталася по домівках молодь і голосно розмовляла про своє. Зарецький прикрив рукою рота Людмилі, аби вона не стогнала. Вона кусала його пальці, облизувала, знову кусала, до болю щипала його сідниці, аби він ні на мить не спинявся. Очі Людмили гаряче блищали в темряві, а волосся ніби розсипалося по снігу. Зарецький від насолоди скрикнув, а Людмила міцно розтирала долонею його хребет, ніби прагнула вичавити його всього в себе. Вона відчувала, як він увесь тремтів, стихав, обм’якав, і ще міцніше стискала його в обіймах.
Зарецький шепотів їй:
— Нехай сніг твій буде вічно.
— Так, — тихо з усмішкою відповідала йому, — нехай мій сніг не сходить.
Богдан хапав ротом шматки снігу і підносив до її губ. Людмила усміхалася й злизувала сніг із його обличчя. Коли вони повернулися в будинок, зготували вечерю й сіли за стіл при свічках, Зарецький дивився на Людмилу та задоволено усміхався.
— Ти чого?
— Давньокитайські стратеги в битвах використовували вітер, хвороби, вогонь.
— Ну, і?..
— З тебе вийшов би непоганий давньокитайський стратег.
— Ти знову зациклився на снігу, — вдавано невдоволено сказала Людмила.
— Сніг, — замріяно сказав Зарецький, обіпершись ліктем на стіл і підклавши кулак під щоку, — я скоро почну ним дихати.
Після вечері він зібрав брудний посуд і поніс його надвір — витирати снігом. Зарецький закурив, але в горлі неприємно перчило, через що не зміг зробити навіть декілька затяжок. Він викинув цигарку, витер посуд снігом, повернувся в будинок і поскладав тарілки в мийку на кухні. Підсвічуючи собі майже згорілою свічечкою, Зарецький мив у каструлі з гарячою водою тарілки, складав на купу, щоб потім знову витирати їх снігом. Усе більше боліла голова, а плечі, спина й руки ніби гуділи від утоми. Людмила поглянула на нього й занепокоїлася.