— І тому зробила тут семінар?
— Навіщо ці дитячі розмови? Тебе запросили — ти прийняв рішення. Якщо ти думаєш, що у твоїх невдачах винні інші, а не ти сам, тоді мені тебе дуже шкода.
Зарецький дістав цигарку, лежачи закурив і повільно видихнув дим: ледве помітна цівка одразу розвіювалася за вітерцем. На його мобільний прийшла есемеска: Віолетта з’явилася в мережі. Людмила мовчки спостерігала за Богданом, а він спокійно курив і дивився на селище, яке поволі пробуджувалося від снігу. Нарешті він докурив, мовчки підвівся і пішов. Невдовзі Людмила почула, як внизу Зарецький розгрібає лопатою сніг, і посміхнулася. Потім Богдан знову набрав Віолетту, його непокоїло, як вона пережила негоду, однак слухавки та не брала. Зарецький послав їй есемеску «як ти?», але Віолетта не відповіла.
Зарецький знову вийшов у провулкову траншею, але наштовхнувся на несподіваний завал зі снігу, видряпався по ньому на стіну траншеї, іноді провалюючись, і знову спустився у траншею, проминувши перешкоду. На центральній площі вже було менше людей; кілька десятків підлітків грали в хокей без ковзанів: вони кумедно бігали по льоду, ковзали, падали, розмахуючи своїми ключками. Зарецький зустрів знайомого по семінару, перекинулися новинами, той сказав, що важка техніка поступово розчищає дороги і що невдовзі будуть розбирати завал, який виник на шосе. Богдан ліниво його слухав, мовчки курив і думав про Людмилу: мабуть, вона така роздратована через відчуття розлуки, яка от-от настане. Електрики у селищі так і не було: палили переважно свічки, але й ті закінчувалися. Гелікоптери також доставили дрова, вугілля, балони з газом; на центральній площі місцевий комітет порятунку все це розподілив між пенсіонерами й бідними.
Потів він сказав, що на окраїні, в одній із траншей, вирили капличку, і там править один монах.
— А монах де тут узявся? — здивувався Зарецький.
— Мабуть, жив тут і раніше, але не був коло храму. Можливо, не дуже вписувався у звичний формат. А тепер сам собі створив власну парафію. За бажання — будь-що можна створити, лише б мати для цього уяву. Люди ж додумалися рити тунелі й траншеї, правда? Але колись давно це вже робили.
— І що, до цього монаха ходять люди?
— Трохи ходять. Він постійно править службу: кажуть, нікого не повчає, просто служить Богу, як уміє. Люди ходять кожного дня. Приносять свічки, ікони. Збираються навколо і слухають проповідника. Вони вірять, що сніг — це Боже випробування і що всі скоро опиняться під снігом, ніби під землею, а тому мусять готуватися до загробного життя вже зараз і закопуватися від світу в сніг.
— Це чистої води секта.
— Можливо. А що зараз не секта? Навіть те, що ми під снігом, — і це, по-своєму, теж секта.
Знайомий також розповідав, що в багатьох гостей, які приїхали на семінар, закінчилися гроші — вони просадили їх у карти, на самогон і їжу. Дехто поселився в місцевих жіночок. Зарецький від цих слів насторожився — йому здалося, що співрозмовник натякнув на нього, але той і далі белькотів про все на світі й мало звертав уваги на реакцію Богдана.
Вечоріло. Зарецький попрощався, сказав, що неодмінно зазирне до них у готель, і пішов дивитися на хокей підлітків. Це ніколи не закінчиться — дивився він на них скляними очима й нічого не відчував. Не було ні розпачу від ситуації, ні хвилювання за завтрашній день, ні думок про вчорашнє. Зарецький думав, що більше не належить часові. Сутінки поволі вкривали небо й полонили селище. Богдан озирнувся і помітив Людмилу, яка була в тій же куртці, коли він приїхав, і стояла біля входу до траншеї провулку, з якого він хвилин десять тому вийшов. Зарецький також непорушно дивився на неї, йому здалося, що вона його кличе очима, ніби манить до себе в сніги. Він не відводив погляду і побачив, як Людмила йому всміхнулася. Повз нього пробігли п’ять хлопчиків у білих маскувальних костюмах, у руках вони тримали дерев’яні автомати. Зарецький підвів угору руки і сказав: «Здаюся», — хлопчики суворо на нього поглянули і побігли далі. Богдан шукав очима їхнього бойового вождя Миколу, але не знайшов, і проводжав їх поглядом, поки вони не зникли з поля зору в кучугурах снігу. Він пішов до Людмили, а вона не відводила від нього погляду.
— Що нового почув?
— Техніка вже рухається сюди — розбирають завал.
Людмила кисло посміхнулася, розвернулася й пішла в траншею. Зарецький ішов слідом і мовчав. Відчувався мороз. Богдан міркував, що це відтягне танення снігу, а значить — і його перебування тут. Він не міг дати відповідь собі на питання: чого він непокоїться? Чого його тягне вирватися зі сніжної пастки? Яка внутрішня сила його кличе з цього місця?
— Та не думай ти стільки… — почув він голос Людмили, яка це сказала, навіть не повернувшись до нього, ніби в неї на потилиці були очі й вона бачила обличчя Зарецького; вона продовжувала йти траншеєю, наче й не було нічого, — ніби від твоїх думок і переживань щось зміниться.
— Саме думається. Я тут ні до чого, — Зарецький увімкнув ліхтарик і посвітив у траншеї дорогу.
Вони завернули в її двір. Богдан зачинив зсередини хвіртку. Людмила миттю підступила до нього, охопивши його голову руками, й розтуленим ротом почала цілувати й покусувати його обличчя — сантиметр за сантиметром.
— Ну, невже тобі тут погано? Невже ти мене не хочеш? Я ж більше не можу без тебе — як ти цього не бачиш? Чому ти мовчиш? Чому? Що я не так зробила? Скажи! Що не так?
— Усе нормально.
— Ні. Не приховуй! Щось не так. Скажи!