— Цей сніг — упертий, — сказав він їй, коли вона лягла на даху будинку біля нього.
— Він так просто не поступиться, — усміхнулася Людмила й заплющила очі, витягнувши обличчя до сонця.
Зарецький сказав, що всі їхні дії безнадійні, однак у снігу варто пробити діри для вікон, щоб потрапляло денне світло.
— Ти ніяк не попустишся, — сказала вона.
— Я не можу сидіти склавши руки.
— Я вже тобі казала: від тебе нічого не залежить, вірніше — від тебе взагалі нічого не залежить.
— Не зовсім.
— А що від тебе залежить? — підвелася вона, обіпершись на лікті, й, примружуючи від сонця очі, поглянула на Богдана.
— Від мене залежить те, що я тут.
Людмила голосно розсміялася:
— Ну, так — те, що ти дихаєш, — оце справді залежить лише від тебе.
— Якраз те, що ми дихаємо, — від нас не залежить.
Зарецького її репліка зачепила. Він думав, як бути. Але нічого не придумувалося. Він думав про сніг, але снігу менше не ставало.
— Ти тут будеш стільки — скільки захоче сніг. І не дмися як хлопчик. Це ж правда.
— Хочеш сказати, що ми не виграємо навіть день-другий?
— Виграти взагалі нічого неможливо. Хіба це виграш — день-другий? — розвернулася до нього й, усміхаючись, провела долонею по його обличчю.
— А ти, виявляється, жорстока.
— Я?
— Ти все це знала.
— Що я могла знати?
— Про цю аномалію. Ти знала.
— Нічого я не знала. Звісно ж, що здогадувалася: буде крутіший сніг, ніж у всі минулі роки.