«Добре. Гаразд. Роби як знаєш…»
Свободою, наданою йому Амбрасом, Берінг скористався так цілеспрямовано, ніби протягом довгого очікування свого шансу відпрацював кожен прийом. Він розрізав і зварював задні спойлери, витягував їх у довжину, доки вони стали виглядати як хвостові пера! Він узяв карбюратори, які роками лежали напоготові на полицях його арсеналу залізяччя, і підключив по одному до кожної пари циліндрів «студебекера» в його розширеному до величезних розмірів моторному відсікові. Циліндри він розсвердлив і відшліфував їхні голівки; випрямив та скоротив вигин всмоктувальних трубок і відполірував їхні шорсткі внутрішні поверхні, підвищивши таким чином швидкість витікання паливної суміші, — він загалом підвищив швидкість і потужність лімузина, а потім обробляв дверцята кувалдою та газорізальником, доки не надав їм форми щільно притиснутих крил птаха, що стрімко летить униз; довгий капот, тепер загострений, став схожим на воронячий дзьоб. Решітку радіатора він викував у вигляді двох хижих пазуристих лап.
Хай би якою химерною була ця метаморфоза, хай би як часто точили ляси про неї у таверні біля пароплавного причалу або на облавку «Сплячої грекині» під час рейсів до каменоломні, щодня, знов і знов, — Собачому Королю ані дзьоб, ані пазурі, схоже, не заважали.
Ворона? Тачка немов із «павільйону жахів»? — Коли один із каменярів одного ранку наважився заговорити про дивну роботу коваля і між іншим згадав непоштиві порівняння з пивниці, Амбрас тільки розгублено посміявся. Ворона, галка чи курка — його влаштовував будь-який птах. Адже в тому дощеві з іскор, в якому молодий коваль виковував з руїни нове авто, набувала нового вигляду і спадщина майора Елліота: зношений, прив'язаний до армійських майстерень лімузин зараз нарешті ставав його машиною; успадкований пересувний знак влади Елліота — беззаперечним знаком його волі, а нове, відполіроване до блиску чорно-сіре лакування — дзеркалом його сили.
Коли рано-вранці на сьомому тижні Великого ремонту бригада косарів скошувала на схилах попід кузнею перші кормові трави, один з них раптом завмер і з вигуком здивування вказав нагору: без жодного звуку, у сліпучих сонячних відблисках на вітровому склі, хромі та лакуванні, з воріт викотилась «Ворона».
Перш ніж останній косар встиг підвести очі від скошеної трави до цього сяючого видовища, стартонув мотор — з ревом і гуркотом, дещо подібним на шум машин, які бригада чула до цього моменту. Авто з'їхало схилом метрів на двадцять-тридцять униз і зупинилося у швидко танучих хмарах вихлопних газів та пилу. Рик змінився розміреним громом, який приваблював до вікон усе більше спостерігачів. Усі дивилися нагору, на кузню.
А там, немов отямившись від першого переляку, з чорної порожнечі воріт з гавкотом вискочили четверо псів. Неквапливо, помахуючи у правій руці, ніби батогом, сталевими ланцюгами повідків, прямував за ними їхній господар. Собаки оточили машину, намагаючись гризонути нові чорні шини, доки Амбрас не наблизився і, відчинивши задні дверцята, не пустив їх до середини.
Аж тепер водій, Берінг, зняв руки з керма і хотів було вийти з авта, поступитися місцем хазяїну. Проте Амбрас заблокував прочинені дверцята своєю обмотаною ланцюгами рукою, а другою взяв його за плече і втиснув назад у водійське сидіння:
— Місце!
Собаки слідкували за кожним рухом Амбраса, немов пов'язані з ним невидимими нитками, а він раз і другий обійшов блискучу машину, відчинив дверцята, всівся на місце пасажира біля водія, звичним жестом рвонув дверцята на себе, аж вони, ходячи тепер значно легше, лунко брязнули замком, і поплескав коваля по руці:
— Рушай.
— Я?.. поведу машину? Зараз? Куди? — Берінг зараз охоче б вийшов хоча б ненадовго, щоб принаймні зняти шкіряний фартух і попередити батька, до того ж на вогні у майстерні кипіла в заварнику кава з цикорію.
Проте як завжди, коли він спантеличував коваля своїми раптовими інструкціями, Собачий Король не терпів будь-яких зволікань:
— Рушай. Байдуже куди… Додому. До вілли. Їдь до вілли «Флора».
Найпотаємнішим скарбом Лілі були п'ять гвинтівок, дванадцять панцерфаустів, шістдесят три ручні гранати і понад дев'ять тисяч набоїв — усе запаковано в деревну шерсть, картон та промаслене ганчір'я і складено до чотирьох пофарбованих у чорне ящиків, настільки важких, що навіть найменший з них вона могла лише волочити, але не нести.
Зате найцінніший скарб Лілі важив не більше яблука; це був мішечок з оленячої шкіри, який вона знайшла в одному зі своїх рейдів на рівнину серед руїн кінотеатру і який протягом років наповнився тьмяними смарагдами, котрі вона шукала й знаходила в ущелинах і карах Кам'яного Моря.
Однак Лілі знала не лише вирубані у скелях склади зі зброєю, забуті з часів війни, не лише льодовикові струмки, у стрімкій течії яких серед ріні перекочувались смарагди, — ні, їй були знайомі всі стежки-доріжки в горах, зокрема й заборонені — через мінні поля вище зони лісів, і навіть у темряві вона могла збігти найкрутішим кам'яним осипом, не спіткнувшись.
Власна спритність захищала її від жорстокості банд у тутешній глушині значно краще, ніж будь-яка її гвинтівка, хоча зрідка вона розбирала одну з них і, сховавши під вовняним плащем, брала з собою. У день зустрічі корабля вона тікала від двох розвідників якоїсь бродячої зграї та піднялася так високо в гори, що, здихавшись переслідувачів, мусила шукати короткий шлях до озера, щоб не проґавити спуск на воду «Сплячої грекині». Без каната й гаків вона спускалася вниз скрижанілим схилом північної стіни, що нависав над нею. Ніхто не міг пройти такими маршрутами за нею.
Лілі була єдиною і останньою мешканкою метеовежі на приозерних луках спаленої моорської водолікарні. У цій круглій будівлі з дахом у формі купола та залізними флюгерами, що височіли над руїнами колишніх критих галерей, соляріїв та бюветів, вона почувалась безпечно, як у жодному іншому будинку над озером. Раніше у нішах зовнішньої стіни цієї вежі були величезні термометри, гігрометри та барометри, які повідомляли відпочивальникам про температуру, вологість і тиск цілющого озерного повітря, тим часом як хромований індикатор рівня води відзначав поступові підняття та спади озерного дзеркала, викреслюючи гострий мов голка графік на нескінченному рулоні паперу. Але тепер ці колись засклені ніші уже тривалий час зяяли порожнечею і були закіптюжені, як і віконні отвори старого будинку берегового наглядача під липами.
Стоячи в оточенні зграї собак, що виляли хвостами, Лілі прив'язувала повіддя свого мула до руки кам'яного фавна перед центральними сходами вілли «Флора», коли «Ворона» з оглушливим звуком (пропуск запалювання) повернула з приозерної дороги до в'їзду на віллу. Лілі заспокійливо поплескала мула по шиї, витягнула з сакви останні смужки в'яленого м'яса, розрізала й кинула собакам, а ті одразу заскавуліли, не знаючи куди кинутись — до цього їдла чи до машини, що поволі наближалась.
Авто мигтіло поміж мамонтових дерев під'їзної алеї, зникало за високими як вежі стовбурами, знову з'являлося, виблискуючи на сонці — і щойно воно спинилося біля сходів, було оточене гавкітливим кодлом. Лілі плескала у долоні й сміялася: так от який цей залізний птах, цей монстр, якого їй описували останніми днями на селянських подвір'ях, блокпостах та на кожній зупинці її зворотного шляху з рівнини вгору, до озера.
Собаки, шалені з радощів, настрибували на капот і спойлери, коли Амбрас, перш ніж вийти самому, відчинив дверцята, випустив дога, двох лабрадорів і чорного водолаза.