Мовчки, кожен замкнувшись у власній злості, вони врешті обоє закрокували до бухти Бельвю. Там Собачий Король збирався вимагати джип або хоча б упряжку з волами, фірманом у якій буде коваль.
— Ти ж умієш керувати волами? А як щодо джипа? Можеш вести?
Коваль умів усе. Тому, хто розбирав і лагодив брухт покинутих Армією машин і моторів, бронетранспортери та джипи були так само знайомі, як і музичні автомати та прогорілі тостери з покинутих казарм.
На півшляху до свята, коли над кронами величезних сосен уже можна було бачити провалений, мов у пагоди, дах «Бельвю», їм трапилися зразу шість тяглових волів із тих, що були зайняті на транспортуванні корабля і тепер були вільні. Скотар громади спокутників, яка провадила монастирське життя на одному з високогірних пасовиськ Кам'яного Моря, не один раз вистояв чергу біля причалу за гірким і темним дармовим пивом, після чого старший скотар — також добряче напідпитку — відправив його додому. Тепер, заглиблений у плаксиву розмову з самим собою, він плівся за упряжкою з волами. Берінг знав його. Недоумок. На минулому тижні приніс нагострити повний кошик ножів і з блаженним рохканням витріщався на вогненний дощ зварювальних робіт аж поки в очах не почорніло. Потім він з вологою хусткою на повіках годину чи й більше пролежав на токарному верстаті біля горнила.
Ідіот з жаху розридався, коли Амбрас ще здалеку гукнув його. Він був певен, що зараз нападуть; не так давно, в лютому, якась банда нещадно побила його, а потім змусила тікати через снігові замети і загнала до річки. Тож зараз він підібрав камінь і почав роззиратись у пошуках іншої зброї та шляхів відступу, коли таки впізнав удалині начальника і навіть скумекав, що упиратися його наказам не варто.
Шість волів тягнуть лімузин, п'яний скотар підстьобує скотину, Берінг з Амбрасом плентаються, спотикаючись, то позаду розвалюхи, то збоку, стараючись, щоб авто не знесло з глинистої слизької колії: достоту карикатура на ту величну корабельну процесію, яка нині вранці пройшла селами; врешті-решт Собачий Король зі своїм ескортом дісталися кузні — і там, попід воротами, їх зустрів добірною лайкою Берінгів батько. Старий подумав, що везуть ще один нікчемний мотлох, жбурляв у волів грудками землі та погрожував кулаками, доки одна з постатей, які він бачив схематично, мов сірі тіні, не накричала на нього голосом адміністратора каменоломні і не наказала стулити рота й зникнути. Він умить замовк і повернувся до чорних надр кузні.
Спритно, ніби він і не напивався, скотар, розвернувши упряжку, завів волів у двір і за вказівками Берінга так установив розтрощений лімузин під захисною повіткою, що розбиті фари авта витріщились понад Моором на озеро. Потім отримав від Амбраса за свою допомогу трохи чорносливу та дві монетки, які той вийняв з кишені. Він хотів було поцілувати руку начальникові, а вклонився на прощання так низько, що аж шапка впала з голови.
У дні після свята Моор побачив «студебекер» без капоту та решітки радіатора, а врешті навіть без коліс — машина стояла на підмостках з нетесаних жердин під повіткою кузні. Ворота стояли розчахнутими настіж. З подвір'я було чути шум великого ремонту.
Навіть розбита, ця машина була загрозою. Досі навіть банди десятою дорогою обходили ті будинки та садиби, біля яких стояв «студебекер». Адже навіть якщо це авто здавалось покинутим де-небудь посеред виноградники чи біля згаслого вогнища у верхів'ях долини, то при найменшій спробі наблизитись на задньому сидінні підводився попелясто-сірий дог; з риком та вищиреними зубами він кидався на вікна, аж поки вони не пітніли від його дихання, і тоді за тьмяними, обслюнявленими шибками зі слідами лап та морди було видно тільки пащу та вищирені ікла. Але на Ковальському пагорбі цієї бестії не було й близько. Коваль без жодних перепон займався відновленням автомобіля.
Світ Моору немовби змінився після спуску на воду пароплава: щоб не перешкоджати швартуванню та відправленню «Сплячої грекині», громадам спокутників було заборонено використовувати причал як платформу для їхніх поморочених ритуалів, під час яких вони запускали списані іменами й датами палаючі паперові кораблики. Ще за місяць до свята вітер прибив такий поминальний кораблик до берега й підпалив очерет.
З особливим же задоволенням Моор помітив, що Собачий Король хоча й не покалічився, не вмер і не зник, але таки залишився без тачки. У супроводі двох, іноді трьох брехливих псів зі своєї зграї він щоранку крокував дорогою нагору від вілли «Флора» до Ковальського пагорба, перевіряв як там розвалюха, плани Берінга щодо механіки і прогрес у ремонті, йшов назад на причал і сходив на пором до каменоломні. Тепер він був єдиним його пасажиром. Адже з появою пароплава вже не тільки цей запилюжений понтон двічі на день сунув через озеро — «Спляча грекиня», новий символ Моору, також ходила до Сліпого берега, біла й спокуслива, з димовим шлейфом, за формою якого — видовженою, рваною чи подібною на пір'їну — місцеві навчилися передбачати погоду. Коли різкий гудок корабельної сирени прокочувався вздовж берегів, повертаючись потім відлунням з гребенів Кам'яного Моря, біля моорської набережної цілими зграями злітали лисухи і чайки, описували неспокійні кола над озером, а потім, угамувавшись, із пронизливим реготом знову зникали в очереті.
Підривники, каменярі й каменотеси — всі, хто працював на Сліпому березі чи хоча б примусово брав участь у стелламурівських заходах, переправлялися тепер на прогулянковому пароплаві й на ньому ж повертались. «Грекиня», прошиваючи своїми маршрутами озерний глиб, за будь-якої погоди пов'язувала берег і села значно надійніше та швидше, ніж дуже часто непроїзна берегова дорога. А інший пароплав з такою ж назвою, зрешечений, увесь у гойдливих стягах з водоростей, так і лежав на дні перед шпунтовими палями старого причалу і, схоже, з кожним новим рейсом ставав незримішим, ніби гребні колеса, гвинт і кермо його наступниці баламутили, затьмарюючи видимість, не тільки донний мул та пісок, але й саме забуття.
Світ справді змінився. Залізний сад, що оточував садибу Берінга і вже почав заростати, нарешті вродив. Адже з тих пір як під повіткою став «студебекер», цей порослий бузиною та палючою кропивою склад металобрухту служив уже не просто арсеналом запасних частин для зношених сільгоспмашин, чия груба механіка здавалася любителю птахів мало не сміхотворною, — тепер залізний сад нарешті став лабораторією для втілення твору мистецтва.
Коваль немов одержимий рився у брухті, шукаючи будь-які деталі, які виглядали корисними для його задуму, витягуючи знов на світло те, що давно було поглинуте заростями та мохом, очищав цю сировину від лишайників та іржі і клав залізяччя до масляної ванни.
Коли його руки зникали в чорній як смола рідині і деталі знов можна було тільки відчувати, але не бачити, він часом якусь хвилину пильно дивився на обрубки своїх передпліч, і йому здавалося, що зниклі руки ніколи не тримали пістолет. Невидимий вказівний палець ковзав завитками різьби, доки не намацував зазубня — і тієї ж миті він пробуджувався зі своїх мрій і відчував раптом знову поштовх віддачі і чув відлуння пострілів тієї ночі як болючий дзвін глибоко в голові. Але робота над машиною Собачого Короля приглушувала цей звук і часом давала йому забути, що десь там між скель, в очереті чи в старій, лабіринтній системі бункерів Кам'яного Моря, лежить мрець, його жертва.
Амбрас нічого не питав. Єдиний мешканець Моору, який після від'їзду майора Елліота володів усіма повноваженнями, щоб арештувати власника зброї та вбивцю, засудити його за законами воєнного часу або видати Армії, не цікавився ані вчинками Берінга, ані його мріями. Амбрас щоранку підіймався до кузні і стоячи випивав там дві чашки кави з цикорію, яку Берінг готував у заварнику над горнилом. Потім Собачий Король ходив довкола розвалюхи під повіткою і слухав пояснення коваля або стояв у дворі, широко розставивши ноги, і придивлявся до ескізів конструкції, які Берінг креслив кочергою в болоті або пилюці.
Іноді ці креслення спантеличували Амбраса, але одне він зрозумів з першого погляду: «студебекер», спадок майора Елліота, у всій колишній пишноті вже не відновити. Проте цей коваль використовував кожну вм'ятину та кожну тріщину в залізі, щоб одержати нову форму. Цей коваль був винахідливішим, а головне — наполегливішим за армійських механіків, які в минулі роки без особливого завзяття ремонтували машину чи робили їй профілактику. (І якби підписаний майором Елліотом наказ не змушував їх виконувати цю службу, «студебекер» давно б стояв на звалищі металобрухту за казармами.)
І досі, з листом про право власності та засмальцьованим наказом Елліота в бардачку, Амбрас двічі-тричі на рік вирушав на рівнину: багато кілометрів жорствяними дорогами, через розтріскані мости та віадуки, очікування протягом годин перед контрольними пунктами та зональними кордонами, потім довгі дні байдикування біля майстерень на якомусь казарменому плацу, ночі у приміщеннях для рядового складу або у спальнику між списаними танками та броньовиками, — і все це тільки для того, щоб домогтися від якогось знудьгованого сержанта гарантованої Елліотом профілактики… І після всього раптом з'ясовується, що цей моорський коваль дивовижно добре знається на моторах! Уже після других відвідин кузні Амбрас був настільки задоволений просуванням ремонту, що залишив там дві бляшанки з м'ясною тушонкою і баночку арахісового масла — делікатеси, які дещо примирили навіть Берінгового батька і на цілий день перервали його лайку.
Ясна річ, ніщо з того, що було знайдено в залізному саду, у тому вигляді для «студебекера» не годилося. Звісно, коваль мусив точно так само випрямляти кувалдою, гнути і заварювати деформовані, порвані та пом'яті деталі корпуса, як і старі залізяки із саду, мусив різати і зшивати уламки, щоб надати їм схожої форми й зібрати з них щось нове. Але навіщо він роками накопичував цей мотлох, навіщо стояв у хмарах іскор і терпів пронизливий звук ударів власного молота, якщо не заради підготовки до цієї роботи, до найбільшого в його дотеперішньому житті завдання з механіки? «Добре. Згоден. Роби як знаєш…» — так Амбрас відповідав на будь-яку його пропозицію, а технічні пояснення давно перестав слухати. «Гаразд. Тачка має бути знову на ходу, не більше того, зрозумів? їздити».
Це ж треба — так говорити про автомобіль. Не розуміючи, що тільки від рук механіка залежить, чи залишиться цей транспорт звичайною машиною чи перетвориться на катапульту, яка навіть інваліда зможе закинути у стрімкий світ нелюдських швидкостей… світ, де порослі маком поля ставали червоно-смугастими потоками, пагорби — рухомими дюнами, вулички Моору — шурхотливими стінами, а обрій — вібруючою межею, яка летить назустріч водієві та зникає під ним.
Берінг надто багато годин відходив моорськими жорствяними шляхами і надто багато вантажів перевіз на фірах, запряжених волами та кіньми, щоби в автомобілі бачити передусім велике полегшення, а у швидкості — певну аналогію з життям птахів. Але на чому він міг себе випробувати дотепер? На тихохідних тягачах, на моторах циркулярних пилок та соломопресів, а у виняткових випадках — на несправному джипі чи фургоні, водій якого на знак вдячності за допомогу дозволяв йому сісти за кермо і намотати два п'янкі кола. На уламках і моторах тих двох лімузинів, що гнили під грушами його саду, він всього-на-всього вивчав таємниці механіки, як археолог вивчає поліспасти забутих часів; такі розвалюхи можна було тільки розібрати по гвинтику, але жодна майстерність не привела б їх до руху.
І ось тепер цей «студебекер». Шикарний потужний легковик! У його двигуні вже після першого дня ремонту знову забилося не лише стакато всілякої механічної рухливості, але й ритм самих мандрів — сигнал зі світу, який після спуску на воду «Сплячої грекині» здавався знову досяжним і для Моору.