Суботик відразу підхопив голосом пана Пляшкера:
— Ну що ви, пані Шморкван! Ну що ви, пані Шморгван!
— Пане Фляшкере, ви безсовісний нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Моркван! — загриміла знову господиня.
— Це ви безсовісна нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Пляшкер! — вигукнув Суботик у відповідь.
За дверима запала тиша. У пані Моркван, мабуть, перехопило дух.
Суботик зліз із шафи і пустився в танець, кружляючи по всій кімнаті й приспівуючи:
— Ви поплатитесь за ці глузи! — гримнула пані Моркван.
— Які глузи? — запитав Суботик.
— Ви проспівали:
Я все добре чула!
— А хіба ваше прізвище Морква? — запитав Суботик.
— Звичайно ж, ні!
— То яке вам діло до того, що я співаю? Адже я про моркву, що росте на городі, а не про вас! — сказав Суботик і знову заспівав:
Пані Моркван не знала, що й казати. Гучно тупаючи, вона пішла на кухню, грюкнувши дверима.
— Ну й завдали ж ми їй чосу, татуню! — гордо мовив Суботик і простяг панові Пляшкеру ключа.
— Завдали, завдали! — сердито передражнив його пан Пляшкер. — Ось побачиш, чим усе це скінчиться! Завтра вона напевне вижене мене!
— Якщо вона не вигнала вас сьогодні, то завтра й поготів не вижене! — безтурботно відповів Суботик і заходився гризти кошика на папери.
— Облиш мого кошика! — засичав пан Пляшкер. Він не наважувався лаятись уголос — боявся пані Моркван.
— О! Кошик, виявляється, з картону! — здивувався Суботик. — А картон мені дуже смакує!
І з’їв кошика з усім, що в ньому було. Потім, плямкаючи, почав оглядати стілець.
— Не смій їсти мого стільця! — наказав пан Пляшкер і хутенько сів на нього.
— А стілець із дерева! — визначив Суботик і почав обнюхувати ніжки. Але пан Пляшкер так поставив свої ноги, що Суботик, не міг підступитися до стільця. Тоді він виліз на стіл і заходився їсти квіти, що стояли у вазі.