Я згадав про квиток у кіно. Гроші не віддав. Забув. Свєтка не нагадала. Сором уколов просто в серце. Внутрішньо пообіцяв собі віддати з надбавкою. З цукерками.
Лаєвська торкнулася картуза, немов речі у музеї:
— Дуже я переживаю за Зуселя без Малки. І за Довида. І за хлопчиків. Намітила поїхати провідати. В неділю. Може, разом? Хлопчики зрадіють. Ви для них велика людина. У формі. З пістолетом. Йося у вас. Братик їхній рідний. А Любочка коли повертається? Я за нею скучила. І за Ганнусею. Навіщо ви її відправили від себе, не розумію. Їй вашої уваги треба, а не повітря з харчуванням. Але ви про увагу не враховуєте. Це й Лілечка зауважувала.
Усе це Лаєвська казала спиною до мене. Як артистка на сцені. І сцена розташовувалася в районі зуселевого картуза.
Я рішуче сказав:
— По-перше, поверніться до мене обличчям, громадянко Лаєвська.
Не повернулася. Смикнула плечем.
— По-друге, я вам не баба-пліткарка, якій ви найнялися підштаники кроїти.
Лаєвська засміялася.
Так зі сміхом до мене і повернулася:
— Так, права Лілечка, ляпнути ви можете. Дуже смішно. — І тут же прошипіла: — Досміялася.
Я такого стерпіти не міг. Не міг — і баста.
— Я вас зараз пожалію. Ви без тями зараз. Ви багато в житті пережили. Навіть більше, ніж деякі. Можливо, ви собі щось придумали з незрозумілими намірами. Залишаю вас і вашу совість у спокої. Приходьте до тями. Видужуйте. Я на відміну від вас — людина перш за все. А вже потім співробітник органів.
Йшов я під її сміх.
На даному етапі я зазнав поразки. Моє гуманне ставлення Лаєвській до дупи. Вона буде гнути свою лінію до упору. Але де упор — питання.
Я настільки заглибився у свої думки, що не помічав дороги.
Ноги принесли мене на вулицю Клари Цеткін, до хати Лілії Горобчик. Тобто Єви Горобчик.
Вона, не звертаючи уваги на робочий час, стояла біля хвіртки у всій своїй красі і розмовляла із Хробаком. Певно, прощалися. У всіх на виду. Побачили мене, але навмисне відвернулися.
Я пройшов метрів сто до повороту. Сховався за деревами. Коли Хробак пішов своєю дорогою, а Євка грюкнула хвірткою, попрямував задами до її хати.
У кімнаті ми з’явилися одночасно з Євкою. Я — крізь прочинене вікно, вона — крізь двері.
— Ну, Єво, здрастуй. — Я перейшов зопалу на «ти». — Чому не вітаєшся?
Євка злякалася. Але зберегла показну гордість.