Лаєвська сплеснула руками так, що шкіра від браслетки годинника до ліктя дрібно затрусилася:
— Ой! Сама? Особисто? І навіщо ж я тоді з цим ножичком ношуся? Що ж я його не закинула безвісти зниклим? Що ж я вам показую, показую, а ви нуль уваги?
— Ваша мета мені поки невідома. Розумію головне — ви жінка підступна і на довіру не заслуговуєте. Ви влаштовуєте цирк на порожньому місці, щоб скинути із себе відповідальність і перекласти її на іншого.
— На вас, правильно?
— Це ви самі мені зараз просто й сказали. Спасибі.
Лаєвська узяла шматок хали, простягнула мені.
— Пригощайтеся. Зараз чай принесу. І маслечко. З базару. Раненько вранці збігала, купила. Вас дожидаючись. Вам Світлана про нас із Штадлером розповіла, ви сюди прибігли. Молодець. У мене сьогодні клієнток не буде. Хоч поговоримо спокійно.
Від булки я відсторонився, але Поліна Львівна на це наплювала.
Принесла заварний чайник, дві чашки на блюдцях, варення у вазочці. Розставляла довго: то в один бік зрушить, то в інший.
Два ножі забрала, віднесла на кухню.
І звідти мені прокричала, начебто ненавмисно:
— А ви ножик у руці не тримайте. У вас кулак затерпнув. Аж побілів. Ви ножик на стіл покладіть. Не порвіть тільки нічого.
І правда. Ніж залишався у мене в кулаку. І мій кулак був білий-білий.
Лаєвська ще кілька разів ходила взад-уперед: то цукор принесе, то карафку з наливкою. То чарки.
— Ну, сідайте, Михайле Івановичу. У ногах немає правди. То що ви кажете? Цим ножем і вбили Лілію Горобчик?
Я зібрався було відбрити її і навіть піти. Але присів і присунув стілець близько до столу. Мої руки лежали на колінах.
Лаєвська налила чаю, підклала собі на блюдце шматок булки з маком. Підібрала ложечкою мак, який осипався, — гіркою вгору, назад на скоринку. Потім згребла в пучку і кинула собі в рот.
— Я з вами по-домашньому. Можна сказати, без зайвої культури. Культура завжди заважає. Церемонії різні, фіґлі-міґлі. Мені Лілечка розповідала. Ви проти церемоній. Ви з жінкою любите поводитися із силою. Якщо вона не проти, звичайно. А Лілечка була не проти. Скільки вона про вас мені розповідала! Неможливо уявити, скільки я вислухала її слів. Виключно про потяг до вас. І про ваше кохання до неї. Невже вона все вигадала? Га?
Я дивився на Лаєвську очима і розумів, що очі у мене зараз нехороші. І краще б мені опустити погляд і дати собі перепочинок.
Лаєвська жувала халу і запивала чаєм. Вона не дивилася на мене. Вона дивилася кудись убік. Я кинув погляд туди ж і побачив на стіні великий цвях. А на цвяшку висів картуз. Я впізнав його відразу. То був картуз Зуселя. Я запам’ятав його, тому що закривав ним обличчя Зуселя в могилі на Троїцькій горі.
Лаєвська підвелась і затулила від огляду картуз.
— А зі Свєточкою у вас серйозно? Як із Лілечкою чи ще серйозніше? Світлана — дівчина приваблива. Але дурна. Всі мізки собі на машинці відстукала. Бідна.