Штадлер був мій таємний співробітник, і не Свєтчине діло цікавитися.
Але вона лізла мені просто в обличчя:
— Німий. Жидуватий. Правильно?
— Не жидуватий, а людина єврейської нації. Далі?
— Еге ж. Дуже єврейської. Заходив учора сюди. І не сам. Із фіфою. З губищами наквацяними. Аж гидко дивитися. У такому віці, а квацяє. Шукали вас у терміновій службовій справі. З губищами каже: «Я — Лаєвська Поліна Львівна, а це — товариш Штадлер Веніамін Якович. Він погано почувається зі здоров’я і німий, то я його супроводжую. Він хотів би зустрітися з товаришем слідчим Цупким». І дивиться на мене, ніби я їй вас із-під столу дістану. Я їй кажу, хоч і не зобов’язана: «Товариш слідчий на завданні». Вона: «А коли буде на робочому місці? Він же й з громадянами має говорити, а не тільки по місту мотатися». Я відповідаю: «Щоб такі, як ви, жили спокійно, товариш слідчий і мотається туди-сюди. А ви напишіть заяву і залиште. Я передам». А вона з усмішкою прогавкала: «Ніяких заяв писати не буду. І товариш Штадлер не буде. Нам особисто треба». А той товариш Штадлер ледве стоїть на ногах. Я кажу: «Ви, товаришу Штадлере, присядьте. Відпочиньте. Нам непритомні тут не потрібні. Тут багато хто зомлівав. Не допомагало». Баба Штадлера хап за руку і повела на вихід. А він іде — чисте теля. Я вам точно кажу — баба і є головна. А він при ній.
Свєтка дивилася на мене із задоволеним кривлянням.
Я її похвалив:
— Правильно, Світлано, з такими нахабами треба без зайвих слів. У мене ця Лаєвська проходила свідком. І що їй треба, не уявляю. А Штадлера не знаю. Але все одно — шкода, не поговорив з ними. Раптом треба людям допомогти.
Свєтка скисла:
— Допомогти… Ви мені допоможіть. У мене сусід з глузду з’їхав. Ночами в стінку кулаками б’є. Мама боїться. Я не сплю. Зараз залишилася зовсім сама. Мама в село поїхала на тиждень. А мені з буйним за стіною? У нас стінки знаєте які — саманні. Кулаком вгатить — розвалиться. А там я. Сама. Беззахисна. Ось і виходить — у міліції працюю, а користі нема.
Під кінець своєї промови Свєтка скисла з наміром пустити сльозу.
Цього я допустити не міг.
Поклав їй руку на плече і кажу:
— З’ясую, що за фрукт. Налякаю. Без захисту не залишишся.
— Коли прийдете? — Свєтка з нетерплячки аж навшпиньки встала.
— Коли він удома з’являється?
— Він завжди вдома. Не працює ніде. Неробочий елемент, дармоїд. Можу збігати зараз.
— Ні, зараз у мене термінова справа. Після чергування зайду. Не бійся.
Артистка Свєтка гарна, але дурна. І весь її вигляд виказував, що їй не страшно, а навпаки, хочеться мене до себе заманити. По-дружньому.
Повернувся в кабінет. Попитав натяками у товаришів, чи не шукав мене вчора хто-небудь. По коридору погуляв, теж з’ясував щодо відвідувачів по мою душу. Ніхто нічого.
Термінової справи у мене на той момент не було. Зате треба було подумати. Добре подумати і зробити висновки щодо поточного моменту.
Попрямував в міський парк за Червоним мостом. Сів на нашу з Любочкою улюблену лавку біля пам’ятника Сталіну. Під кущем перського бузку. Немовби образ Любочки викликав. Навіть морозиво собі купив на її честь.