Тепер мій шлях лежав до Штадлера. Але спочатку забіг додому, перевдягнувся в усе цивільне, залишив сидір.
Уже збирався бігти — помітив на столі записку:
«Чекаю. Приходьте. Треба поговорити».
Без підпису. Але підпису й не треба було. Літера «т» — з дашком, як у листі. Лаєвська. Я навіть не подумав, як вона потрапила в хату, щоб цидулку свою проклятущу підкласти.
Кинувся до дверей — бігти до неї.
Але зупинився. Ні. Бігти не можна. Ні сьогодні не можна, ні завтра. Ні скільки сил стане — не можна. Нехай вона сама прийде. Сама прийде і буде благати поговорити.
І до Штадлера ходити не треба.
І до Євки.
Ні до кого.
А треба спати спокійним сном. Заради Любочки. Заради Йосі та Ганнусі.
Акуратно роздягнувся, склав одяг, як Любочка за мною підбирала: піджак у шафу на вішалку, брюки туди ж — на спеціальну вішалку, із затискачами, сорочку на спинку стільця, шкарпетки на підлогу не кинув, а повісив на поперечину табурета. Старі сандалі, в яких ходив хатою, поставив один до одного. Носаками вперед, задниками до ліжка. І вирівняв. Дошка йшла за лінією п’яток. За дошкою й рівняв.
Засинав тривожно, але з почуттям виконаного обов’язку.
Уві сні Свириденко мені докоряв:
— Не утрамбував. Підійшов формально.
Лаєвська не давала про себе знати.
Євка теж.
Я в їхній бік намагався не думати.
Одна думка мене бентежила — як там Басін із хлопчиками.
Але що я міг зробити?
А в кінці червня Свєтка вислідила мене з круглими очима:
— Штадлера знаєте?
— А що таке?