Підсумки такі.
Лаєвську я пересидів. Перетерпів. Сама виявила занепокоєння. Пішла на відкриту провокацію. Показала прилюдно, що шукає зі мною зв’язку. Притягла Штадлера для наочності. Отже, їй Довид устиг донести з моєї розповіді, що Штадлер був із Зуселем у мене вдома. Взяла Штадлера за комір і притягла. Мовляв, і Веніамін Якович, німий інвалід, у неї в руках. З усіма його відомостями про візит Зуселя.
Прийти вона прийшла. А якби я на місці виявився? Результат розмитий вийшов. Їй у міліції рота роззявляти ні до чого. Не на це вона розраховувала. Звідки вона дізналася, що я у від’їзді? Вчора я перебував у Количівці. Їздив з розробки.
Причому пішла просто до секретарки. Під кабінет начальника. А їй же прекрасно відомо моє робоче місце. Йшла б туди. Ні. В кабінет не заходила. У нас там завжди хтось є.
Отже, стежила за мною Лаєвська у всій своїй красі? Я б її помітив. Її не помітити ніяк не можна. Або посилала когось, щоб стежив за мною.
Інакше — ніяк. Але навіщо? Витрачати своє немолоде життя на мене як такого? Доводити до сказу, мучити, у тому числі і дружину, і дітей?
Психічна атака. Усе довкола психічна атака. І записка на столі у мене в хаті. І приїзд в Остер буквально по моїх слідах.
Я їв морозиво машинально. Кулька між двох вафельок крутилася підшипником. І вискочила. Упала на чобіт. Тут же налетіли горобці. Шугнув їх ногою.
Отже. Будьмо відверті — Лілія Горобчик. У ній справа. У ній початок і в ній кінець.
Піднявся. Нещадно розтер залишки морозива.
Жмутком трави витер чобіт. До блиску.
Шлях мій лежав точно. До Лаєвської.
Хвіртка була відчинена. Двері в хату теж.
Поліна Львівна лежала на тапчані. Дрімала. Але з рук уздовж тіла я визначив, що дрімота — удавана. Долоні напружені. І розташовані під незручним кутом. Напевно, побачила мене у вікно здалеку або почула хвіртку і зайняла позицію для зустрічі.
У кімнаті пахло парфумами «Красная Москва».
Вітатися не став.
— Ну що, Поліно Львівно, люба моя, приємно вам було по чужих кишенях шастати? Звично чи, як усі злодії кажуть: уперше, випадково?
Поліна розплющила очі, як артистка, і підвелася.
Сперла об подушку пухкий лікоть і промовила крізь позіхання:
— А, Михайле Івановичу! У вас там ґудзичок ледь тримається. Якраз зніміть, я пришию. Любочка ж іншим зайнята. А ви без догляду. Знімайте, знімайте. І підкладочка у вас розпоролась. Я все зроблю.
З тапчана простягнула до мене руку, долонькою-ковшиком.
Я стримався. І не таких обламував.