Діденко простягнув листа. Пішов до печі, порився під ганчір’ям, дістав конверт.
— Бери. І той… Я вчора гримав на тебе. Не вибачаюся. Але шкодую, що при дітях. За себе не боюся. Віриш, що не боюся?
— Вірю.
Хоча, будьмо відверті, не вірив ані на копійку. Всі кажуть, що не за себе, а за дітей. Ну, такий порядок.
Йоську і Ганнусю я знайшов на галявині.
Вони рвали волошки. Квіти тільки-но з’явилися. Діти вибирали побільше. Кошик набитий з горою, а вони рвуть і рвуть.
— Стахановці, кінчай роботу! Норму виконано і перевиконано! Пішли додому, я зараз їду. Будемо обідати і прощатися.
Я посадив Йоську на плечі, взяв Ганнусю за руку. Пішли в хату. Крізь волошки, крізь траву. Я подивився на нас збоку. І хвиля щастя пробігла по моїй спині.
Люба дивилася на нас із-за тину. З-під руки. Як прийнято в гарних, душевних кінофільмах.
За обідом Люба розповіла, що діти збирають волошки, щоб насушити їх і робити відвар. Для Петра. Микола Іванович порадив.
Ганнуся підтвердила:
— Ага. Якщо волошками очі мити, вони краще бачать. А якщо очей зовсім немає, як у дядька Петра, то треба мити те місце, де вони були, і вони знов виростуть.
Ганнуся добре говорила українською, не те що в Чернігові. Але я відповів їй по-російськи, щоб не забувала мову, з якою їй належало йти у велике життя:
— Слухайтеся маму і Миколу Івановича. Вони вам добра хочуть. Слухайтеся і допомагайте. І їм, і всім слабким і немічним. Ви допоможете — і вам допоможуть. І між собою не сваріться. Ви рідні братик і сестричка. Саме рідні. А рідна сім’я — понад усе.
Діти кивали і їли.
Ось чого треба вчити дітей. А не про волошки. Не виростуть очі, якщо їх вибили. А діти сподіваються. І як їм Діденко в очі подивиться?
Добре йому. Він, може, скоро помре. І не подивиться. І на жодні запитання відповідати не доведеться.
Зібрався швидко. Подарував Діденко плащ-намет. Відзвітуюся як-небудь на роботі за втрату казенного майна. Випрошу б/у натомість.
Діденко тут же приміряв на зріст обновку. Виявилося — довжина підкачала. Завелика. Йти не дає.
Люба запропонувала відрізати і підрубати.
І додала радісно:
— От кому-кому, а Петру одежина якраз. Він ночами вештається по селу, а в такій халабуді йому і дощ, і сніг тільки на здоров’я.