На прямий натяк, чи не виникло у Люби почуття до Петра, хоч він і каліка, і сліпий, і так далі, Люба знизала плечима і дорікнула мені щодо нерозуміння жіночого характеру. Жіночому характеру потрібна турбота про слабшого. Особливо ж калічного. Діденко й Петро у неї, як діти під опікою. Нарівні з рідними: Ганнусею і Йосенькою.
Я запевнив Любу, що розумію її стан. Але щоб вона не перепрацьовувала і пам’ятала: вона не наймичка у Діденка. А то люди сядуть на голову і ноги звісять. А ти їм брудні нігті відрізай.
Люба погодилася з моїми доводами.
Вирішили, що вона залишиться в селі до осені і не допустить нічого поганого ні з якого боку.
Проспався Діденко. Похмелився кислим молоком. Запитав, коли їду.
Я відповів, що затримуватися не збираюся. Переконався, що тут атмосфера здорова, поїду не сьогодні-завтра.
Про вчорашній свій виступ Діденко не заїкався. І я не нагадав. Натомість поцікавився, чи зберігся лист Зуселя.
Микола Іванович легко віддав його мені просто в руки.
У листі відразу мовилося, що писати по-російськи Зуселю важко і за нього пише інша людина. Зусель питався про мене. Буквально: чи не був я помічений у чомусь негарному проти радянської влади, чи, може, мої батьки у чомусь винні з цього боку, чи не розкуркулені. Чи не знайомий Діденко з ким-небудь, хто знає мене по Харкову або фронту. Зусель стверджував, що відомості необхідні одному знайомому, який хоче віддячити мені за важливу справу, але сам обіймає високу посаду і бажає з’ясувати, чи все в біографії у мене на місці. Щоб самому не потрапити в непотрібне положення за погане знайомство.
Дурня, непропорційна жодному тверезому глузду. Такі питання довіряти пошті!
Почерк, яким було написано лист, видався знайомим.
Писала Лаєвська Поліна Львівна. Нахил ліворуч, літери тонкі, чіткі, «т» — з кришечкою нагорі, «ш» — з дужечкою знизу. Не рисочки, як нормальні люди іноді роблять, а саме кришечка і дужечка.
З пам’яті постала записка на трельяжі в хаті Лаєвської. Мій службовий телефон з прізвищем, іменем, по батькові. І внизу приписка — «Товариш слідчий». Обведено кілька разів червоним.
І в протоколі допиту свідка Лаєвської Поліни Львівни є її підпис: «Записано з моїх слів вірно — Лаєвська П. Л.» Потім ще попросила перечитати і доповнила без дозволу припискою: «Точно і дуже добре». Протокол цей проклятущий я перечитував незадовго до від’їзду в Рябину. Зазначив, що й почерк у панночки з витребеньками.
Діденко посміхався.
— Ну що, прочитав? Ти мені скажи, яким боком до тебе Зусель припадає? Він би ще написав, що книжку слави складає. Оскандалитися боїться, тому відомості підшиває в зошит. І кому пише, дурень? Фашистському прихвосню, поліцейському посіпаці? Так, Михайле?
Я повернув лист Діденкові зі словами:
— Так, Миколо Івановичу. Абсолютно правильно. Зусель, звичайно, і сам дурний. Але ще гірше того — він кимось міцно підмовлений. І я знаю ким. І ви, Миколо Івановичу, з таким листом у хаті, де діти бігають туди-сюди, сидите на печі і ногами своїми дриґаєте. А якщо цей лист знайде хтось зацікавлений у вас? Піднімуть старі справи. Вам як, сподобається? І запитають, а чиї дітки у вас улітку бігали? А чия дружина у вас улітку на городі маячила з ранку до ночі? А хто приїжджав до вас? Міліціонер із Чернігова? Про якого у листі ні з того ні з сього випитує сіоніст Табачник? І, будьмо відверті, тому, хто вас за комір притисне, насрати, що я герой війни, що мої батьки мученицькою смертю загинули в період фашистської окупації. Вони і мене, і дітей, і дружину загребуть. А людей запитають. А люди скажуть. Таке скажуть, ви самі знаєте. Про вас сказали, і не поперхнулись. І в Караганду вас. До справжніх поліцаїв.
Діденко не посміхався. Обличчя в нього стало зле, біле. Немов сорочка. Несвіжа після вчорашнього. Але все ж таки.
— Що робити?
Я перейшов до наступної частини.
— Віддайте мені лист назовсім. І конверт. І якщо ще від Табачника є — все здайте.