По-третє. Більш не можна терпіти стосунків без визначення.
Люба відповіла на всі поставлені пункти.
Вона сказала, що між нами відбувається нормальне життя. Раніше вона мене кохала сліпо, через захоплення і мою силу. Тепер вона кохає спокійно і бачить у минулому деякі недоліки і недоробки з мого боку. Наприклад, я дуже змінився за рік. Став нервовий, приділяю їй ніжність, але з натиском, наче Люба мені щось винна. А вона не винна. Від цього й непорозуміння. І переживання, не потрібні нікому.
Про бесіду із Довидом вона пам’ятає і перебирає в голові кожну секунду. Звичайно, в мізках щось переплуталося у зв’язку з тодішнім станом. Дещо Люба відновила. І в остаточному вигляді Довид нічого такого особливого не заявив. Крім того, що хоче назад Йосеньку. А про заразу, як Люба заявила, Довида навчила Лаєвська. З жіночої злості і заздрості. За віком і так далі.
Тут я поставив пряме питання: чому Люба приплела зараз Лаєвську? Лаєвська нашого сина допомогла виходити. Якби не вона, невідомо, як почувався б Йосенька в лікарняних руках. І навіть навмисне м’яко присоромив Любу, щоб не городила зайвого. Щоб була вище.
Люба сказала, що Лаєвська до неї в лікарню приходила. І між іншим натякала, що Лілія Горобчик, яку вбили, і яку я розслідував, — декому не зовсім чужа.
Я запитав:
— Так і сказала — «не зовсім чужа»?
Люба кивнула.
— Ти не уточнила, кому не чужа? І що значить — «не зовсім»?
— «Зовсім», «не зовсім» — яка різниця? Я як крізь сон чула. Під крапельницею лежала. Думала, сниться. Лаєвська по крапельці цідила слова. Вона ще сиділа і руку мою гладила. І Довид прийшов… — Я зазначив: Довид у лікарню приперся, мало йому було, що своїми словами Любу в лікарню поклав. — Його лікар гнав, а він напирав і напирав. Лаєвську відсунув убік, вона сповзла з табурету, він на її місце сів. Теж за мою руку брався. Лаєвська Довиду сказала, що він запізнився, що раніше домовленість була, а скоро обід і лікар зміниться, інший прожене…
Я зрозумів. У Люби все перемішалося. Лаєвська з Довидом. В одну дудку співали. Довида вона притягла. Спеціально, щоб її підмінив, щоб у Люби все в думках перетерлось: Полінині й Довидові вигадки. У Лаєвської сили більше. Силу я відчував. Я відчуваю силу завжди.
Ясно, Лаєвська — головна. Але в неї — який інтерес?
Про заразу Люба сказала, що вона сама й домалювала, на довколишніх фактах і розмовах сусідок. А в чистому вигляді — пшик.
Люба так і вимовила: «Пшик».
Слово було не її. Від Лаєвської.
Вона мені його одного разу лагідненько прошипіла:
— А ви не знаєте, шановний Михайле Івановичу, як це буває? Був чоловік і нема. І совісті немає. Ніякої — ні його, ні когось іншого. Один пшик залишився. І навіть пшик минув.
Почув я від неї це слівце, коли вона у мене на допиті з приводу Горобчик крутилася туди-сюди. «Не пам’ятаю, не бачила, не знаю, незручно такі речі казати вголос. Совість замучить такі розмови з чоловіком наодинці вести».
Я на неї суворо гримнув, що йдеться про смерть людини. Про неї має залишитися хоч добра пам’ять. І що я їй не чоловік. А слідчий, співробітник органів радянської міліції. Чи вона не знає, що справедливість має обов’язково перемогти? З совістю чи без совісті.
І з таким смаком вона це «пшик» вимовила своїми нафарбованими губами, що я досі пам’ятаю і жахаюсь.
Третій пункт фактично залишився без відповіді.