Глянув на Діденка, який розтягнувся на траві, і здивувався, що вдруге за короткий час ношу з місця на місце людину.
Мене гукнув Петро. Самогонка у нас залишалася, треба було допити.
Дітей поклали спати. Люба теж лягла.
Катерина сама пішла додому, на прощання погладила по голові чоловіка.
Мене попросила:
— Як дуже нап’єтеся, не пускайте мого з подвір’я. Буде цілу ніч вештатися по селу. Людям заважати. Покладіть десь тут. А краще не давайте йому пити. Він не вміє.
Пішла, залишивши Петра, ніби залишила неживу річ, за яку побоювалася, що її не те щоб вкрадуть, але можуть прилаштувати не на місце. Їй потім шукати.
Петро випив чарку і більше не торкався.
Я пив сумлінно.
Петро співав. Голос у нього був негарний, не сильний. І взагалі.
Співав і повертав голову і спину в бік хати.
Я думав: «Ну що ти там вгледиш, нещасний каліко, „видно, хоч голки збирай“. Ну що тобі видно, що тобі видно, що ти на чужу дружину більма безсоромні наводиш. Був би ти зрячий, я б тобі показав „голки“».
І я сказав десь на третьому куплеті:
— Добре співаєш, Петре. Гарно. Заробляти не пробував? Співав би, а люди б щось давали. Ти тут, у Діденка, і столуєшся харчами, на мої гроші купленими? Любочка смачно готує. Куштував? Подобається?
Петро затнувся на півслові.
Сказав як не він, тверезим язиком:
— Я вдома їм. Твоя їжа мені ні до чого. Мене з неї виверне. А співати за шматок хліба — було. Співав. Давали. Чужі давали. Тут не дадуть. Тут нічого нікому не дадуть.
Підвівся і пішов, трохи, щоправда, нерівно. Але хвіртку намацав відразу.
До Люби я не доторкнувся. Назавтра намітив розмову. У загальних рисах.
Пункти такі.
По-перше. Що відбувається між нами: між чоловіком, тобто мною, і дружиною, тобто Любою.
По-друге. Чи викинула Люба з голови заразу, яку їй Довид утовкмачив.