З хати вийшла Любочка. На відстані я розглянув її по-новому. Вона більше схудла, з’явилася сивина. Але в цілому вигляд здоровий, бадьорий.
Звернувся до неї з пропозицією:
— Хазяйко, давай сьогодні ввечері по холодочку сядемо під вишню, повечеряємо, соловейко заспіває, а ми з Петром і Миколою Івановичем вип’ємо по чарчині за козацьким звичаєм, га?
Непомітно для себе перейшов на українську. І розсердився. Начебто підладжуюсь під Петра і тутешнє життя. Тьху. «Вишня». «Соловейко». «Вечеря». Рішуче і нещадно виправився:
— Чарку випити — не гріх. І Катерину покличемо.
Люба кивнула.
Запитав Петра, скільки треба грошей на самогонку. Він сказав. Я сунув у руку більше. Петро пом’яв папірці, повернув зайве.
— Як ти їх бачиш? Мацаєш?
Петро невизначено мотнув головою. Я звернув увагу, що пов’язка на очах у нього фланелева, із запраної онучі. М’якенька. Не ганчіркою зроблена. Пошита. На зав’язочках. Я спеціально на потилицю глянув. Подумав чомусь: Любина робота.
З Любочкою відбулася розмова про дітей.
Вона висловила задоволення з приводу їхнього здоров’я і поведінки. Ганнуся повсюди наглядає за братом. Відганяє від нього хворостиною гусей і все таке інше.
Що ж до її особистого стану, то я не випитував. Однак коли намагався її обійняти з усією силою мого до неї кохання і поваги, шепнув:
— Кохаєш мене? Сумувала?
На що вона відповіла, не криючись:
— Кохаю.
У голові бриніла її маячня про заразу, але питання я не підіймав. Вирішив: потихеньку, потихеньку, все минеться. Абсолютно все, аж до зарази.
Удень Петро не з’являвся. Діти питали, чому його немає. Я особисто наносив воду, наколов дрова про запас.
Потім ми з Діденком лежали в холодочку.
Я сказав:
— Приходив до мене твій Зусель. Перед від’їздом і приходив. Дурнуватий, як завжди. Прийшов, покрутився. З товаришем якимось. Чого хотів? Навіщо? Не зрозуміло. Мені їхати, а він сидить і молиться. Ледве випхав з квартири. Вам не писав більше?
Микола Іванович відповів, що більше листів не отримував.
Я продовжив несамохіть: