— Ось живе такий чоловік, як Зусель. Катається ніби сир у маслі. Люди подають і їжу, і одяг. Одна жіночка розповідала, що у нього й залицяльниця з’явилася. Стара. Живуть в одній хаті. Ну й сидів би в своєму Острі. Але ж ні. Колобродить. Доходиться. П’яні хулігани за його зовнішній вигляд дадуть по голові. Не прочухається. Йому вже один раз дали, у нього такий шрам на тім’ячку. Рухається зсередини. Як у немовляти.
Діденко відповів, що про шрам знає. Це наслідки не хуліганів, а контузії і глибокої рани. І якщо людині на місці не сидиться, то це ще не кримінальний злочин. Він нікому не заважає.
Я зітхнув і підтвердив співчутливо:
— Звичайно, не заважає. Зусель що, герой на війні був? Такі в книжках непримітні, а завжди виявляються невідомими героями.
Діденко крізь близьку дрімоту промукав:
— Не герой. Він увесь час хотів їсти, а довкола тільки трефне. То він не їв. На нього казали, що він не їсть, щоб не воювати. А він же не через це. Ну, дали прочухану, щоб їв. Йому голову якраз тоді й пробили. Вижив. Почав їсти потрошку. Що дають, те і брав. Пожує, пожує, помісить за губами, та й виплюне непомітно. Я кажу: «Що ж ти, гад, добро викидаєш. Я жменьку буду підставляти, а ти плюй. Я доїм». Доїдав.
— Ви казали — контузія?
— Ну, я так називаю. Що з війни, все контузія. Зусель остаточно схиблений. Немає розуміння того, що коли в рот потрапило — отже, й в організм. І в кров. Хоч плюйся-обплюйся потім на здоров’я. Темна людина.
Я думав про нього, як про живого. Зафіксував цю думку — і похвалив себе. Насамперед я сам маю вірити, що Зусель пішов від мене здоровий і своїми ногами.
Знову підтвердив собі, що вчинив правильно. Хоч і необдумано.
Діденко заснув. Штани на ньому були чисті, сорочка теж випрана. Босі ноги звертали на себе увагу тим, що нігті підстрижені турботливою жіночою рукою. З ніжністю подумав: Любочка, моя дружина.
І так мені захотілося пригорнути її до серця, що я пішов до неї. Знав, що вона пере білизну на Ворсклі і діти крутяться близько.
Побачив їх іздалеку. Йоська сидів на бережку, голий, Ганнуся в сорочці стояла по коліна в воді і допомагала матері полоскати.
Я здалеку подав голос, щоб не злякати. Все-таки вода, глибина.
Діти зраділи. Ми влаштували з ними купання. Люба сказала, щоб берегли мило, але я намилював дітям голови до піни, і вона гарно пливла за течією.
Потім вимився сам. За очеретом.
Кликав Любу. Не підійшла. Не хотіла залишати дітей. Я сказав, що звідси видно і нічого не буде, якщо вона відійде до мене. Навіть розсердився.
Додому поверталися всі разом. Я тягнув відра з чистою білизною. Люба несла на руках Йоську і тримала за руку Ганнусю.
Я необдумано висловив докір:
— Я до тебе з такою любов’ю, з такою любов’ю! Тобі що, важко?
Люба сказала:
— Важко. Ти навіть уявити собі не можеш, як важко.