Кажу:
— І все? Звичайна баба з цицьками? Ти мені анекдоти пишеш, а мені потрібні відомості. Ну, давай, Веніаміне Яковичу. По-доброму. По-свідомому. По-більшовицьки. По старій пам’яті. Ну, не знаю, як ще тебе напоумити, щоб ти зрозумів. Треба! Треба конче!
Штадлер розвів руками.
Насправді мені від Штадлера дістався цілий скарб. Лаєвська мешкала в Острі. І Горобчики звідти. В паспорті у Поліни місто народження — Шклов. Прописка чернігівська. Сама вона про життя в Острі не заїкалася. Ні до чого було. А тепер є до чого.
Я за родом своєї діяльності давно вивчив: може бути все що завгодно. За винятком окремих збігів, які ні в які ворота не лізуть. Але навіть у таких випадках у принципі можливі. Треба їх тільки відпрацьовувати з особливою неупередженістю.
Складність для мене полягала в тому, що справа Горобчик як закрита не вимагала більше моєї участі. Відрядження я просити не міг.
Тому склався наступний план.
Узяти за власний рахунок відпустку на кілька діб. Навіть на робочий тиждень. Під виглядом того, що їду відвідати в Рябину родину. Хлопці і начальство в курсі Любоччиних труднощів зі здоров’ям. І нарешті справу Лілії Горобчик закрити під три чорти. Аж до повної ясності.
На роботі мене підкараулювала Свєтка-секретарка.
Вона гримнула на мене, ніби я стажист:
— Де ви ходите в період робочого часу? Вас начальник хоче бачити терміново.
Я її обережно прибрав з дороги. Знав, яка терміновість свербить начальству. Підполковник Свириденко Максим Прокопович відомий своєю схильністю до терміновості. Особливо як чарку пропустить.
Посміхнувся і з цією усмішкою смикнув двері кабінету на себе. Просто собі в груди.
Свєтка голосила мені в саму потилицю.
Свириденко сидів за столом і крутив телефон. На мене не поглянув.
Гавкнув у слухавку:
— Доповідати щогодини! Ти мене знаєш!
Шваркнув слухавку на апарат і тільки тоді підвів голову на мене.
— Ну що, Цупкий, дострибався козлом? Дострибався!
— Якщо ви, товаришу підполковник, стверджуєте, отже, дострибався.
— Сідай.
Я присів.