А може, знайдеться ниточка і до Євсея. Відчувалося, потягнеться обов’язково. Аж руки різало. Недаремно Лаєвська невтомно до будь-якого натяку прив’язувала Гутіна.
Назавтра від самого ранку робочого часу в райвідділі я зіткнувся з Хробаком.
Привітався.
Він не відповів. Твердо йшов до дверей у кінці коридора — до начальника.
Я затримався. Простежив невимушеним поглядом у спину Хробака.
Він сміливо відчинив двері, пролунав голос секретарки-друкарки з привітаннями як знайомому і шановному відвідувачу. Побігла доповідати.
Тут же й начальник з’явився з привітаннями.
Грюкнули двері.
Тиша. Тільки Свєтка застукала на машинці з показною швидкістю.
Зрозуміло. Хробак зі скаргою. І скарга саме на мене. Євка накрутила.
Я сказав хлопцям, що йду у терміновій справі. Зустріч із сексотом.
Мені треба було достеменно довідатися, хто така Лаєвська. Крім зовнішності. У справі з її свідченнями було все гаразд. Але крім року і місця народження, проживання та паспортних даних, була пітьма.
З цією самою пітьмою я вирушив до Штадлера.
Веніамін Якович зустрів мене без радості. Але слухав з увагою і відповідальністю.
Я поставив одне головне питання. Хто така Лаєвська Поліна Львівна? Крім анкети.
Він засміявся вибитими зубами. Я побачив половину його язика. Природно, ту, що вціліла. Неприємно, але в цілому нормально. Уперше побачив ясно. Тому що він ніколи при мені не сміявся. А тут зайшовся. Аж до гикавки.
Крупно написав на папірці:
— «Страшна жінка».
І руками показав, змальовуючи неосяжні груди.
Писав далі, а я читав через плече: «Довго жила в Острі. Звідти переїхала до Чернігова. Відразу після війни. Сваталися вдівці, дуже підтоптані. Відкидала. Шукала молодого. Дурепа».
Штадлер скінчив писанину.
Я оцінив дані як дурню.