— Це добре, товаришу лікар. Добре.
Він відповідає з м’якою усмішкою:
— Добре-то добре, але дітей скоріш за все у вас із вашою дружиною не буде. Маєте ще дітей?
— Так. Дочку.
— Ну й виховуйте дочку.
Повернувся і пішов у своїх справах.
Я подумки аж скинувся. А Йоська? Чому я про нього лікарю не сказав?
І в спину кричу, як в атаку кинувся з голими руками:
— Двоє у нас, двоє!
Лікар повернувся і помахав руками в мій бік:
— Та ви заспокойтесь. Двоє то двоє. Одна то одна. З тиждень вашу дружину потримаємо тут, і випишемо.
Зайшов на роботу. Відпросився на два дні за власний рахунок. Вигляд у мене був такий, що не запитували. А я не розповідав.
Ходив до Люби щодня, тричі на день, сидів, аж поки санітарки виганяли.
У перервах — до Лаєвської. Ганнуся у неї безвідривно. Просилася в лікарню до мами, але я не брав. Пояснив, що у мами застуда і карантин.
Небезпека зарази від Йоськи минулася, і Ганнуся гралася з ним в різні ігри.
Я не забув про Довида з усією його шатією. Не злостився. Тільки не забував ані на хвилину.
Любочці сказав одне:
— Якщо ми зараз не постановимо між собою, що сталася випадкова подія, то ми ніколи до тями не прийдемо. З Довида найлегше провину на Йоську перекинути. А ми не будемо. Не будемо перекидати. Довид і сам не винен. Він же не знав, що ти вагітна. Я б його засадив і оком не змигнув. Не хочу. А ти хочеш?
— Ні. Хочу, щоб усе знову було на місці. Ось що я хочу. А Довид назад мені нічого не впхне. Хоч саджай його, хоч що.
— Правильно міркуєш. Крім того, ти й сама могла впасти, і від машини надворі сахнутися, і важке підняти. Отже, воно там у тебе не дуже трималося. На волосинці. Так? Якби міцніше трималося, нічого б не було. Правда, Любочко?
Вона на кожне слово кивала.
— Так, Мишко, отже, трималося не сильно. Мені й жінки так радили думати. Я так і думаю. Ми ще народимо. Ми молоді. Тут жінки навіть під сорок років лежать. Ще народжують.