Я зрозумів, що у мене тепер є таємниця від Любочки у зв’язку із тим, що я знав, а вона не знала. Мені як чоловікові лікар сказав. А вона, напевно, за медичними правилами, знати не повинна. Щодо наступних дітей.
Це мене навіть окрилило. У Люби залишалася надія. А поки — як-небудь.
Хвороба Йосі вилікувалася. Наша сім’я знову возз’єдналася. Я заглибився з головою в роботу. На моєму шляху не зустрічалися ані Лаєвська, ані Євка, ані інші. І приводу не було їх зустріти.
Я отримав листа від Діденка з Рябини. Він описував своє занепале здоров’я і переказував вітання від сліпого Петра. Питав також, чи немає у мене відомостей про Зуселя.
Вони всі настільки сиділи у мене в печінках, що я аж плюнув на такий лист з дурним запитанням. Старому розвага — про Зуселя випитувати, а мені нерви.
Відповідати наміру не мав. Не люблю порожніх розмов у будь-якому вигляді, особливо в писемному. За фахом відомо: що написано пером, не вирубаєш уже нічим.
У сенсі внутрішнього душевного самопочуття Любочці було зле. Часто плакала, звичайно, не відкрито, а десь у куточку. Закидала про те, що знову піде на роботу, хотілося бути поруч із колективом і в ньому загубитися зі своїми думами. Я заборонив їй мріяти про роботу, налаштував на те, що у нас цілих двоє діток і їм потрібна мати вдома, а не ударниця праці на виробництві.
Люба вся віддавалася дітям. Неминучі подряпинки перетворювала на трагедію.
Одного разу я пожартував, щоб вона ставилася спокійніше — діти без синців не ростуть.
Вона сказала у відповідь, що синці минають, вона знає, але коли вона дітям синці і ранки мастить, їй наче видається, що вона себе зсередини замащує, щоб внутрішня зараза далі в ній не йшла.
Я поцікавився: яка зараза і до чого тут діти?
І тут мені Любочка каже:
— Коли Йося був у Лаєвської, вони йому таємну заразу всередину підсадили. Йому нічого, а нам, хто з ним поруч, близько, може бути інфекція. Тому треба мастити. Не для того, щоб із зовнішнього боку через подряпину зараза не пройшла, а щоб зсередини крізь кров не вийшла.
Уточнюю:
— Ну, добре, припустимо. А твої нутрощі до чого, що ти їх ніби змащуєш і припалюєш?
Люба мені таємниче відповіла, що саме вона й заразилася. І тому до мене близько намагається не підходити і таке інше, щоб якось цю заразу мені не передати.
Я наостанок запитав:
— A y Ганнусі вже є?
Люба запевнила, що немає. Тільки у неї, у Люби. Але Йосеньку вона обожнює і буде терпіти все життя і ще більше за нього дбати.
Тоді я припер її до стінки:
— Гаразд, припустимо. А я ж як? Що ж ти мені раніше не сказала?
І тут Люба мені висловила головне своє міркування: