Я не став слухати далі, кинувся до Любочки. Поки дістався, сто разів себе прокляв.
Люба лежала на ліжку. Геть бліда. Очі заплющені.
Ганнуся поруч на підлозі. Спить. Ткнулася обличчям у кулачки і спить.
Я спочатку Ганнусю збудив. Вона підвела обличчя заплакане, шмаркате.
Потім Любу гукнув тихо. Вона не озвалася, а тільки застогнала.
І на низ живота собі вказує.
— Подивися, я сама боюся дивитися. Подивися. Там мокро. Там, певно, кров.
Ну, так. І кров, і все таке інше.
Любу терміново в лікарню.
З Ганнусею напереваги — бігом до Лаєвської. Вирішив Довида із Зуселем негайно пристрелити. Або голими руками придушити. Але їх і слід прохолов.
Євка з Малкою товчуться довкола Йосипа.
Лаєвська кудись пішла, вони до пуття пояснити не могли. Я попросив доглянути за Ганнусею до вечора.
Євка вийшла зі мною на двір.
Я схопив її за руку:
— Головою відповідаєте за моїх дітей.
Єва згідно кивнула і скривилася.
— Звичайно, Михайле Івановичу. За Довидом в Остер поїдете чи як? Якщо поїдете, то я теж. А то там хлопчиків доглянути треба буде, якщо ви Довида заберете. А Зуселя не чіпайте. Він схиблений. Але то вже ваша справа.
Я подивився на неї. Про Любу не пояснював. Не та людина Євка, щоб їй пояснювати. Я відразу зрозумів, що не та. Як тільки біля хвіртки колись замість Лільки побачив, так і зрозумів.
Побіг до Любочки в лікарню.
Лікар мене заспокоїв. Але умовно-достроково, як-то кажуть. Дитину не повернеш. А Любочка прочухається.
Літній лікар, усякого надивився. Йому легко говорити.
Я сказав перше, що спало на думку, аби хоч якось показати, що тримаюся, а не розквасився: