Мені вже уривався терпець:
— Зрозуміло. Нащо тут уся мішпуха? Ну, Довид — гаразд. Хоч і маячня. А Табачник? А ви з Малкою? Ви що, обов’язково хороводом ходите? По-одному, як люди, рухатися не здатні?
Довид каже:
— Ми за своїм прийшли.
Я загорлав, незважаючи на обставини:
— Хто це «ми»? Ви назвіть поіменно, Довиде Срулевичу, хто це «ми»! Поіменно! У нас колективні скарги не приймаються.
Довид назвав. Причому загинав пальці по ходу:
— Я — раз. Зусель — два. За дорученням Белки. Від її, значить, імені. Уповноважені. Це три.
Я розвернувся до Євки:
— А ви, Єво, входите у подальший обрахунок, чи як?
Єва каже:
— Ні. Я — проти. І за Малку відповім. Вона теж проти.
Я підвівся і підійшов до Малки. Вона робила вигляд, що спить. Я торкнув її за плече — ввічливо.
— Малко, ви за чи проти?
Вона розліпила очі й загиркала.
— Довиде, перекладай.
— Перекладати не зобов’язаний. Тут не допит.
Питаю з натиском:
— Та що ж тут таке робиться, люди добрі?! Не допит! Хочете допит — буде допит! Приходите в чужу хату всі разом. Тут хвора дитина, яка вас не стосується. Влаштовуєте погром. Мене з роботи зриваєте. Дружину мою перелякали, напевно, до смерті…
І тут мене як громом ударило: Любочка зараз хвилюється, а я тут теревені розводжу з божевільними.
— Що ви Любі наговорили? Довиде, відповідай швидко!
— Нічого особливого я їй не сказав. Сказав, що приїхав по Йосипа. Вона закричала і впала. Я їй водою в обличчя побризкав, вона підвелася. І на мене з кулаками. Я її не засуджую. Я її міцно за руки притиснув і запитав, де хлопчик? Ганнуся ваша сказала, що він у тітки Поліни — хворий. Я із Зуселем — сюди. Тут Євка з Малкою довкола хлопця крутяться, допомагають…