Отже, не засіло моє пояснення в Белці. А інше засіло. Хтось їй щось утовкмачив, воно в її бабській голові все переплуталося остаточно і вийшло через її рот, як фарш із м’ясорубки: «Євсей не вбивав».
А якщо по-іншому запитати. Кого Євсей не вбивав? Себе не вбивав? Чи іншого не вбивав? Тобто, може, хтось уважає, що Євсей когось убив, чи він насправді вбив, а Белка вважає, що Євсей не вбивав. Євсей не вбивця. І саме тому, що він не вбивця, а несправедливо звинувачений кимось у вбивстві, він і застрелився.
Чи він таки когось убив, і через каяття сам себе прибрав. Тобто особисто спустив кінці у воду.
А ще хтось додумається, що Євсея вбили. Не він себе вбив. А хтось його той.
До страшних речей додумаються люди, якщо почнуть міркувати. Я маю на увазі, міркувати без міцного базису.
А те, що мало місце таки самогубство, — факт не тільки слідчий, але й, в першу чергу, медичний і який завгодно — за всіма правилами. Не підкопаєшся.
А Белка тепер протестує у своєму пошкодженому мозку проти звинувачень Євсея в невідомому вбивстві. Вона не тільки через факт смерті чоловіка з глузду з’їхала, але й через те, що він мало що себе вбив, то ще й когось.
А люди ж до неї ходять. Приїздять навіть здалеку, зусиль докладають, щоб послухати хвору людину. Люди ж розмірковують.
І хто ходить? Лаєвська. Зусель. Довид. Штадлер без язика. Євка Горобчик.
І сам добір імен продиктував мені — знову на світло вийшла убита навесні жінка. Лілія Горобчик.
І до її вбивства скоріш за все деякі згадані товариші додають ім’я Євсея. Ніби він убив, а я, капітан міліції Цупкий Михайло Іванович, як вірний соратник, справу закрив.
Ось вони й ходять. Спочатку моє ім’я тягали. Не вийшло. Взялися за Євсея.
Щоправда, Довид усе-таки тесть. Але він усім відомий як занадто упертий і принциповий з окремих питань.
І що особливо прикро — спочатку Мойсеєнко, артист погорілого театру, тепер Євсей.
Не витримують люди. Не витримують. А мають витримувати. Ми таку війну витримали. А тут на рівному місці не можуть жити. Не хочуть. Ніжні.
Я гортав пам’ять у зворотному порядку і робив один висновок за іншим.
Перше. Усі вони — відвідувачі Белки в божевільні — заодно.
Друге. Що є це ОДНЕ?
Третє. Достеменно ясні корені цієї справи — покійна Горобчик.
Оце головне. Оце корінь. І цей корінь болів у мене особисто у всіх моїх зубах відразу. Болів, а в якому саме зубі напевно — я не знав.
Але нічого. Треба по зубчикові. По зубчикові. Молоточком простукувати, до головного і дістатися. Потерпіти доведеться. Але я й не таке терпів.
Удома Любочка без мене прикрашала ялинку. Чесно кажучи, закінчувала. Діти допомагали. Підносили нехитрі прикраси. В основному — паперові. Але яскраві й гарні. Ще коли Ганнуся тільки з’явилася на світ, Любочка вирішила щороку ставити ялинку. І сама робила іграшки. Збирала срібні папірці з чайних пачок — рідкість, звичайно, але за чотири роки іграшок з неї вийшло цілком достатньо для святкових прикрас. У кілька таких папірців, які зібралися за поточний рік, Любочка придумала гарно обгорнути шматочки шоколаду — з того, що принесла Лаєвська. Про шоколад вона шепнула мені, щоб діти не почули. Це головний гостинчик, який ми розмістили на гілках у самому низу, коли діти пішли спати. У них же головне — вранці 1 січня нового року. Коли подарунки треба дивитися під ялинкою. А у дорослих — у саму новорічну ніч. Уранці ж дорослим зрозуміло — нічого нового, крім іншого номера року. Тільки й помріяти, що вночі.