Святкували ми з Любочкою на кухні. Лежали потім на моїй розкладачці так тісно, як єдина людина.
І тоді Любочка мені зізналася, що чекає дитину. На самому початку, але чекає. І запитала, як я ставлюся.
Я сказав, що ставлюся з усім серцем, добре і радісно. Незважаючи на прийдешні труднощі.
Любочка пішла в кімнату — тепер вона там спала з Ганнусею в одному ліжку, а Ганнусине колишнє займав Йосип. У якусь мить я пошкодував, що не буду всю ніч у такий урочистий для родини момент поруч із дружиною. Але інтереси дитини — маю на увазі Йосипа — вимагали для нього зручностей. Цією думкою я себе заспокоював і невдовзі міцно заснув.
Уранці діти гризли шоколад. Ганнуся вдяглася в нове платтячко — Любочці принесла знайома від своєї підрослої доньки. Йосип бавився з ведмежам: червоного кольору, вельветовий, з чорними намистинками у вигляді очей. Я купив у магазині. Дорогувато, звичайно, але хлопчикові потрібна радість. Причому спеціальна. Нова. Хоч він і не робить різниці — нова іграшка, стара. Але дорослі ж розуміють. Мені хотілося, щоб у Йосипа було все нове.
Ми з Любочкою заздалегідь без слів домовилися, що нам з нею подарунків не треба. А вона-таки мені подарунок зробила! Як-то кажуть, із себе вийме, а зробить чоловікові радість.
Рік почався добре. Впевнено.
А коли думали, що зима мине без великих дитячих хвороб, з Йосипом щось стало не так. Ми з Любочкою сиділи цілу ніч біля його ліжка. Краще йому не ставало.
Викликана швидка допомога поставила діагноз: у хлопчика жар, залозки за вухами припухли. Тобто свинка. Звідки? Як? Незрозуміло. Завжди незрозуміло, ось у чому питання.
Необхідно ізолювати. Любочка і сама розуміла, що треба. І не тільки від Ганнусі — наша донька ще цю дитячу хворобу не переносила. Але й від себе самої, тому що Любочка не знала точно, чи хворіла сама, а запитати вже нема у кого. Якщо вона підхопить інфекцію, майбутня дитина в утробі може бути зачеплена хворобою.
Але лікарям сказала рішуче: «Ні!» До лікарні хлопчика не віддасть.
Лікарка поїхала. Здається, єврейської нації жінка. Це до слова.
Я умовляв Любочку примістити Йосипа в лікарню. Дарма. У неї був страх, що в лікарні доктори залікують хлопчика. Зрозуміло. Вплив убивць у білих халатах.
Тоді я сказав:
— Ти відволічись від неспокою. Поміркуй розсудливо. Ну, припустимо, там є вбивці. Але вони проти свого хлопчика діяти не будуть.
— Він не їхній. Він наш. Наш Йосенька.
— Ну фактично наш. Але всі ж у місті знають, що ми його від Гутіної взяли.
— А раптом хтось не знає. Новенький чи як.
— Ну, якщо новенький, відразу побачить, що хлопчик обрізаний. Єврейчик, отже. Його й не залікують.
Люба начебто погоджувалася, але більш на словах, а в очах у неї я читав інше. «Не віддам» — ось що читав. А там і до Белки недалеко.
Треба сказати, що вона й раніше Йосипа вирізняла між дітей Євсея і Белки. І Ганнуся теж. Він із синіми очима, каштановими кучериками, усміхнений. Зрозуміло — жінка завжди готова мріяти про такого синочка.
Коли постало питання про усиновлення, я не сумнівався в Любочці. Я тільки дивувався, як настільки можна прикипіти до чужого. А вона-таки прикипіла. І тепер у неї в животі, може, вже перебуває свій власний хлопчик, і навіть скоріше за все не гірший за Йосю і за зовнішністю, і за всім, а вона своїм дитям готова ризикувати заради, будемо відверті, приймака.