Я поцікавився:
— Чи може вона одужати?
Дашевський запевнив:
— Не може.
Я наполягав:
— А чи бували такі випадки?
Юлій Петрович подумав і відповів:
— Подібне траплялося. От був у нас до війни такий пацієнт — Штадлер. Він трохи згодом прийшов до тями. Хоч лікарі спочатку вважали, що випадок безнадійний. А тепер майже звичайний громадянин. До речі, до Белли навідувався. До неї взагалі багато відвідувань. Якщо враховувати специфіку закладу. Батько, звичайно. Штадлер. Лаєвська Поліна Львівна. Молода жінка, цікава — Єва Горобчик. Ще якийсь чоловік — наш можливий пацієнт, я вам як лікар кажу, точно коли-небудь із ним зустрінемося. Прізвище уточню, якщо треба.
Я запитав:
— Пританцьовує цей ваш майбутній постоялець? Ніби молиться по-вашому на ходу?
Лікар насторожився:
— Як це — по-нашому?
— По-єврейськи. Самі знаєте.
Юлій Петрович ніяково буркнув:
— Ну так, звичайно.
— Не треба уточнювати. Табачник його прізвище. За паспортом. А насправді — чорт його знає. Такий тип — усього можна чекати.
Лікар підтакнув:
— Саме так, саме так.
Белка гуляла подвір’ям. Зверху сірого байкового халата на ній була абияк насунута фуфайка, на голові тепла хустка, коричнева, з білястою облямівкою. Валянки без калош.
Мене не впізнала.
Я не наполягав. Повісив їй на руку, на стиснутий кулак, сітку з гостинцями — булка, цукерки-подушечки. Погладив по плечу.
Цукерки в кульку Белка чомусь відразу розрізнила.