І так радісно вона про своїх убитих дітей сказала, начебто вони самі собою виросли і від неї виїхали в далекі краї. А вона тепер замість них — наших просить у тимчасове користування.
Любочка тут не витримала — розплакалася.
— Спасибі. Спасибі, Поліно Львівно. Даремно, звичайно, ми вас не потурбуємо. Але в крайньому випадку — звичайно. Спасибі.
Лаєвська обійняла Любочку, аж Любочки моєї стало не видно.
Я пішов проводжати. Пропонував повністю до хати. Але Поліна Львівна рішуче відмовилася.
Я її провів через найтемніше місце — через провулок до площі, і вона почала прощатися.
Відповів в її ж дусі:
— Спасибі і до побачення.
Вона помахала рукою просто в моє обличчя. Як туман перед собою розігнала.
Я пішов швидко. Але озирнувся. Лаєвська стояла на місці. Не дивилася мені вслід. Стояла собі і стояла. Дивилася під ноги. В сніг.
Любочка не могла заснути. Питала, як нам віддячити Поліні Львівні.
Я запевнив, що спеціальної подяки не треба. Люди допомагають людям. Так у війну було. Так і зараз. Якщо спеціально довго дякувати, опиняєшся у принизливому становищі. Ніби й не розраховував на людське тепло. Треба просто бути людьми. І якщо Лаєвській знадобиться наша допомога аж до крові, треба здати кров.
Такий приклад заспокоїв Любу.
Тепер про Євсея. Справу відкрили і тут же закрили — очевидне самогубство.
Балачки Лаєвської наводили на різні думки. Я зіставив її різноманітні заяви неприємного толку, і виходило, що вона котить на мене бочку. Котить і котить. Котить і котить. І сама не знає, що котить і для чого.
Будьмо відверті. Я не забув свою поїздку в Остер. Після мого повернення з Рябини — просто на похорон Євсея — я не помітив з боку Довида ніякої зацікавленості в розмові зі мною крім тих дітей і Белки. Якщо у нього щось було на думці — то пропало в результаті сімейної трагедії. Зусель — не рахується. Дурко.
Коли ми оформляли документи на Йосипа, Довид усе підписав моментально. Завдяки моїм зв’язкам справа пройшла скоренько. Отже, тепер мене з Басіним нічого не пов’язувало. Ну, рідні брати Йосипа при старому. То й що? Чи мало у війну розкидало дітей з різних родин? Що ж, тепер одну сім’ю з усіх розкиданих збирати і разом поневірятися?
Я сам не раз думав над смертю Гутіна. І виходило, що нічого не міг придумати путнього. Жив Євсей чесно. Весь на видноті. Белку любив. Дітей теж. На роботі добра слава.
Не приховую, радувало мене, що він себе вбив за моєї відсутності. Я як оперативник розумів, що якби я в ту хвилину був у Чернігові, мене б затягали по допитах. Замучили б рапортами. Я б виявився головним тлумачем учинків кращого друга. А з кого спитати, як не з мене?
Отож! Із кого спитати?
31 грудня я сказав Любочці, що їду у службових справах до району, а сам вирушив у Халявин — до психлікарні.
Головний лікар Дашевський Юлій Петрович зустрів мене добре. І сам видавався несповна розуму. Посміхався без упину. Про Белку сказав утішне, що вона сама себе не відчуває. Що їй у такому стані спокійно.