І називає ціну.
Я нічого не розумію в бабських цінах, а Любочка закотила очі.
— А можна із зарплати? Почекаєте? У Миші зарплата днів через два.
Лаєвська немов чекала такого повороту:
— Чому ж не почекаю? Ви, Михайле Івановичу, занесіть мені додому. Я вас прошу! Щоб Любочку не турбувати. Я вам і яблучок передам гостинчиком для Ганнусі, і для компоту я багато насушила. А дівчинці на зиму потрібні вітаміни. І те, і се. Ви особисто стільки нервів витрачаєте на роботі. Деякі не розуміють, а я ціную. Ми не просто так знайомі, чи не так? Я вас як рідних люблю. Не знаю чому — з першої хвилиночки. Особливо Ганнусю, лялечку золоту.
Люба кивнула.
Не через компот-яблука. Скромна, і коли на неї наступають, киває, не подумавши.
Коли Лаєвська пішла, Люба тільки й сказала:
— Ну, Поліна! Раптом полюбила. Полюбила — а гроші давай. І які! Я б за такі гроші до неї не пішла. Мишо, що робити?
— Гроші треба віддати. Віддамо. Я віддам. А гостинчиками своїми нехай подавиться.
Ганнуся зі свого куточка повторила:
— Подавиться. Нехай.
Дитина. Не розуміє глибини.
Після зарплатні я прийшов до Лаєвської.
Виклав папірці на стіл без особливого запрошення.
Не приховую, готувався до затримки у Лаєвської. Будьмо відверті, до її балачок. Але вона ані словечка зайвого не сказала. Мовчки взяла гроші, перерахувала.
Проспівала майже пошепки:
— Так, за мою роботу людям не шкода віддавати належне. Якщо зроблено — отримай. Чи не так, Михайле Івановичу? Я кажу, те, що належить, завжди віддають. Зрозуміли мене?
Я машинально відповів:
— Зрозумів.
Лаєвська тицьнула мені в руку торбу: гостинці. Я взяв, щоб не нагнітати зайвого. Думав, по дорозі викину.
Але не викинув.