— Ой, та що казати! Минула моя молодість безповоротно.
Цим колінцем вона мене дряпнула по горлу:
— Що ви, Поліно Львівно! Ще заміж вийдете. Доживати будете, як за кам’яною стіною. Якби ви мене запитали, я б вам і чоловіка порекомендував. Довида Срулевича Басіна. Удівець. Єврейської національності. Саме для вас. Він, кажуть люди, теж копієчку має. Ну, у вас без копійчини не буває…
Навіщо сказав, нащо підсунув Довида — не знаю. У мене буває — скажу щось влучне немов зі стелі.
Лаєвська натяк на її національність і особливості поведінки, звичайно, зрозуміла. Але взнаки не дала. Тільки мій досвід дозволив визначити, що вона зчепила зуби.
— Та що я? Діло минуле. Я вам, Любочко, платтячко принесла. Відпрасувала і принесла. А то ви стомилися з переїздом. А в мене крій, люди даремно не скажуть, і з однією приміркою доробити можу. Так я на око і закінчила. Хотілося скоріше вас порадувати. Щоб чоловік помилувався. Міряйте негайно. Міряйте, я вам кажу!
Витягла зі здоровенної торби згорток, абияк розпатрала папір, дістала сукню — двома пальчиками, як коштовну річ. Перекинула через дві руки, ніби рушник з хлібом-сіллю. Подала Любі. З поклоном.
Любочка з поклоном так само прийняла.
Побігла на кухню.
Повертається.
У мене голова закрутилася. Така краса.
Люба довкола себе крутиться, обсмикує сукню.
Лаєвська обходить її, наче пам’ятник який у музеї, і цокає язиком.
Запитує у Ганнусі:
— А тобі, лялечко, хочеш, теж пошию красу?
— Яку красу? — запитала Ганнуся.
— А придумаю. Я на фасони не скупа. Дітям узагалі не шию. А тобі зроблю. Спеціальний дитячий фасон. У мене шматки різні валяються. То я тобі скомбіную. Для власного задоволення.
І сльозу пустила.
Любочка запитує тихенько, делікатно:
— Скільки ж я вам винна? — Бо у нас після переїзду грошей ну зовсім тільки на хліб.
Лаєвська пояснила:
— Я на спідничку підкладку дала. Свою. Нитки теж мої. Шовкові. Тут защипчики пустила по рукаву, ми з вами, Любочко, не обговорювали защипчики, і комірець зробила. Мереживце моє. Ну, за це я додатково не беру. Як домовилися — півціни.