— Віддай гроші, мені дітей годувати!
Ось це і є велике Малчине багатство. Через це зникле багатство вона зійшла зі світу. Від переживань. А навіщо Зуселю ці гроші давала — невідомо. І тепер невідомо навік.
Іноді я занадто багато уваги приділяю погляду всередину, а поверхня залишається без належного оперативного огляду. Шукаю складність там, де її немає. Старші, більш досвідчені товариші мені на це вказували, що надто кручу. В тому числі і Євсей. Я іноді враховував. А іноді втрачав можливість простоти.
І накрутилось, як на шпулю, на звичайне слово «гроші» у виконанні різних людей, у кожного своє: у Малки своє, у Довида своє, в мене своє. Смішніше за всіх я. Вигадав про хабар. А Штадлер що мені мав на увазі, коли плювався з останньої сміливості? За які гроші?
Тільки за капшук він мені міг плюватися в обличчя. І Довид теж — за мушлю хапався. Тільки за капшук. З єврейськими коронками і каблучками-цяцьками могильними. Євчині та Лільчині червінці — доважок. Не вони головні.
Бачити Штадлера не хотілося. Але є таке: «треба». І через «треба» я пішов.
Штадлер вигляд мав добрий.
На моє привітання відповів: головою кивнув чітко.
Я мовчки поклав капшук на стіл. Розв’язав, вивалив уміст.
— Ну, Веніаміне Яковичу, за це ти мені в обличчя плювався?
Штадлер різко сховав руки за спину. А в очі мені не дивився. Дивився на стіл. Не визначено в одну точку, а ніби ковзав поглядом і всією головою вздовж і впоперек.
Я схопив його за руку і потягнув до золота. Я докладав зусиль злегка, і рука не піддавалася. Штадлер не хотів. Я натиснув. Коли його рука поклалася на купку, я відчув, як він увесь здригнувся.
— Що, страшно? Чому страшно? Ти й страшніше бачив. І язик свій проковтнути-відкусити не побоявся. І тебе били смертним боєм. І кістки тобі ламали. А ти брязкалець злякався. — І притискав руку його й притискав до золота, і пальці стискував йому до хрускоту.
Він замукав з таким благанням, що я відпустив. Я не звір.
— Звідки це? Мучити тебе не буду. Хто власник? Ім’я, прізвище, де знайти. Я піду і більше ніколи до тебе не з’явлюся. Обіцяю. Усі знають, як я сказав — так і роблю.
Я підклав зошит просто під руку Штадлеру. І олівець уклав йому в пальці.
Він написав: «Горобчик Ліля».
Аркуш з написаним я вирвав. Склав учетверо. Засунув у нагрудну кишеню кітеля. Ґудзика застебнув. На одній ниточці ґудзик. Але нічого, потримає ще.
Зібрав капшук, ретельно і акуратно зав’язав.
— Прощавай, Веніаміне Яковичу. Тепер ніколи не прийду до тебе. І при зустрічі впізнавати не буду. І ти мене забудь. Спасибі. Про Довида Басіна знаєш?
Штадлер кивнув.
— А що Зусель зник, теж знаєш?