Я різко продовжив:
— Де й хто показав тобі вміст капшука?
— Ніхто не показував. Довид словами сказав: тут, каже, на найважливішу справу кошти. І твоя доля, Єво теж тут. Від твого імені Лілія розпорядилася — п’ять золотих монет царського карбування. Так і сказав — «карбування». Я б такого не вигадала. Повірте, Михайле Івановичу. Я наче з ланцюга зірвалася. Я з ними вже попрощалася. Не віддала мені їх Лілька до своєї смерті, я їх з нею відпустила на той світ. Навіть спокійно. Пробачила борг померлій рідній сестрі. А як же. А тут знову чую як належне: від мого імені. Тобто вона забрала їх у Лаєвської і від мого імені в капшук засунула. А там знаєте що? Там коронки єврейські. З мертвих. Яких стріляли поліцаї. І обручки теж. І вони, гади, туди ж мої монети. Лілька навмисно! Саме навмисно! Вона й не таке могла вигадати. Точно Лілька! Я відразу повірила і вимагала свою частку назад. Довид відмовив. Я Зуселя притягла на собі, можна сказати, послугу Лаєвській зробила. А виявляється, мої грошики там, разом із цією гидотою, з мерцями заодно, щоб я руки свої туди пхала і потім повік не відмила.
Євка затремтіла спиною і плечима. Не ридала. Тряслася, як циганка. Я в Угорщині бачив. З табору кілька старих бабів-циганок пленталися, ми їм хліба дали. Одна почала танцювати для нас. І звалилася. А плечі тремтіли ходором.
— Не треба, Єво. Відмила б ти руки свої гарні. Відмила б. І не від такого відмивають. І нареченого ти отримала. Гарного. Ти думаєш, сама його заарканила, а може, його тобі Лаєвська підсунула і зі скромності не пояснила, що він від неї. Га?
Євка трусилася і гикала.
Уже коли йшов, з порога вигукнув:
— Зусель зник. Не зголошувався тут?
Євка не відповіла.
За ближнім рогом простояв хвилин п’ять.
Євка вискочила з хвіртки і кинулася бігти кудись. Під пахвою згорток. Газета в деяких місцях продерлася і блищала біла матерія. Чи шовк чи щось таке. І не кудись вона бігла. Я не сумнівався — до Лаєвської.
Спокійним широким кроком я йшов провулком у напрямку до міського саду.
Особливих справ у місті не було. До Лаєвської я не збирався. Хотілося спокійно подумати.
На улюбленій лавці я взяв собі для роздумів Єву Горобчик.
Що Суньку нагуляла і в чужі руки віддала — розповіла відразу.
Що сестра у неї злочинно червінці фактично вкрала — розповіла, незважаючи, що про покійних не треба говорити поганого.
Що через свою дурість довірилася Лаєвській у сенсі нареченого — виклала.
Що в капшуку єврейські коронки з могил — розплескала. Це їй язик повернувся.
Ані сорому ані сумління. Щойно ридала ридма до гикавки. І тут — до Лаєвської побігла весільну сукню міряти. Клинці розставляти.
З усієї нашої розмови з нею в її курячих мізках тільки й залишилося — гладкі її боки.
Я подумав також про те, що Малка, щойно Євка з нею переїхала до хати Лільки, взялася за старе — мацу пекти на волі. Коли я першого разу зайшов — заскочив їх на гарячому. Євка перелякалась і терміново забралася назад в Остер. І готову мацу з собою не забрала. Поламала крупно і розкидала на задньому подвір’ї — для моїх очей. І я побачив. А що мав місце звичайний переляк — не здогадався. Куди курей поділи? Живих не забрали б, галасу багато. Щоб Євка сама їм голови рубала — навряд. Малка — тим паче. Спеціальна людина у євреїв є. Щоб кров спустила і так далі за їхнім законом. Кинути таке добро, щоб сусіди розтягли — не з Євчиною вдачею. Там штук вісім кудахкало. Не менше. Може, Зусель і різав. Прикликала його Малка — він тоді в Чернігові тинявся. Він зарізав, Малка в мішок запхала, євреям продала. Для когось же вона мацу пекла. Ось їм кошерних курей і продала. Ось звідки у неї гроші. За ці гроші й розмова була. Ці гроші вона Зуселю у піджак і засунула. І ці гроші Гришко поцупив. І Суньці віддав. А Сунька — мені.
Малка виразно мені кричала: