Я запевнив Любу, що змін по службі у мене не передбачається. Але подумки зауважив, що Лаєвська сукню пляшкову зручну і немазку буде шити довго. Довго вона її буде шити-метати. Дружину мою мордувати.
Але виходу не було. Нехай помордує. Нічого не вимордує. Падлюка така.
Я поговорив з товаришами, проаналізував ситуацію. Ставлення до мене керівництва не змінилося. Добра слава як була, так і залишилася.
Закинув вудку на всяк випадок:
— Усе життя мріяв десь у райончику попрацювати. Тиша-спокій. Примиряй чоловіків з жінками, та й по всьому.
Саме під ту пору після партзборів поверталися з нашим кадровиком.
Він мене по плечу поплескав і по-доброму пожартував:
— Такими, як ти, Мишо-Михайле Івановичу, — не розкидаються. Час зараз не той, щоб кадрами кидатися. Ми тебе ні в який район не віддамо. У найпередовіший — і то не віддамо. І квартиру тобі виділимо. Так і знай. І дружині скажи, щоб готувалася.
Ця радість загородила нам з Любочкою увесь білий світ. Незважаючи на те що Ганнуся підхопила на Десні запалення легенів, і більше місяця ми її доглядали за допомогою лікарів у хатніх умовах, ми жили майбутньою радістю простору й окремішності.
У кінці вересня дали однокімнатну квартиру з помірною кухнею. На Коцюбинського. Там полонені німці побудували цілу вулицю. Наш будинок — ближче до нового базару.
В’їхали. І без другої дитини обійшлося. Пощастило.
Сюсюкала, сюсюкала, усе кругом обнюхала, до вбиральні двері відчинила.
Кивнула, ніби задоволена:
— Так. Мені розповідали про ці будинки. Теплі. Головне — теплі.
Люба почула голос Лаєвської, вийшла зустрічати, як годиться.
— Яка нам радість, Поліно Львівно, дорогенька, що ви до нас завітали! Зараз будемо пити чай з варенням різним. Тепер не знаю, тепер діляночки у нас немає, тепер не буде варення. А поки є.
Лаєвська розводила руками, обмацувала пальцями й очима обстановку. Звичайно, барахло. Ми з надією з Любочкою по копійці відкладали, але не навідкладали ні на що путнє. Зараз — при Лаєвській, мені захотілося виправдатися за це.
Чорт потягнув мене за язик:
— Так, ми люди небагаті. Не те що ви. Ви вмієте копієчку до копієчки складати і ховати. А ми — ні.— Спеціально з наголосом на «ви».
Лаєвська засміялася:
— Це я вмію? Їм що хочу. На продукти буквально все і йде. Під старість усі люблять попоїсти. На свою фігуру навіть махнула рукою.
Вона для наочності махнула рукою. Але сукню під макінтошем пісочного кольору підняла на скількись-то, щоб показати своє пухке, огидне колінце.