Я прийшов, а вона палець бинтує.
— На конвеєрі поранилася. Трохи засунула палець під ціпок, щоб не проспати, коли піде. Поламка була, лагодили, те-се. Думаю, подрімаю. І заснула. А він пішов на всю котушку. Ледве висмикнула!
Запитав, де працює.
Вона сказала — на взуттєвій.
А то б і не знав.
У мене — форма. Ясно без слів. Лілька ніколи про мою службу не прояснювала.
З тих пір уявляв її в хустинці за роботою, як вона заготівку бере, намазує підошву клеєм, як майстер її сварить або хвалить. Як їй хочеться спати після мене, і вона заплющує очі на секундочку, щоб краще згадати, і тицяє повз банки з клеєм. Або так — палець під конвеєрну стрічку кладе і прокидається від болю.
Я не порівнював свою Любочку і Лільку. Кохання є кохання. Родина є родина. І обов’язки є обов’язки.
Але коли Лілька кричала, я боявся, що аж у госпіталі чують. І Любочка чує. Вона, звичайно, не зрозуміє чому. Але хтось може пояснити.
Ось до чого я доходив у своєму абсурді.
Були періоди, коли я силою змушував себе відокремитися від Лільки. Виходило погано.
Останнім часом, перед своєю передчасною смертю, Лілька здала позиції. Іноді прогулювала робочий день. Лежала та й лежала на канапі. Одягнена, іноді в ботах.
Казала:
— Зібралася на фабрику, але не пішла.
На питання — чому? — не відповідала.
Одного разу запитав відверто — чи вона не вагітна.
Вона скинулася і образила мене до самих глибин такими словами:
— Якби ти знав те місце, куди мені майбутніх дітей запхати. А ти не знаєш. І ніхто не знає. Та я сама не знаю.
Дурепа.
Після такої образи я витримав тиждень. А потім уже побачив її мертву на подвір’ї 18 травня 1952 року.
Хто їй робив медичне звільнення у випадку прогулів — я не знав. Тепер здогадуюся — Лаєвська через своїх подружок.
Решта — вигадки Лаєвської, її погані натяки і бабські заздрісні випади.