Моя захисниця засміялася. І так засміялася, що червоний язик трохи висунувся між білих зубів. І руками сплеснула, і зігнулася від сміху. І закашлялася від морозного повітря.
Я її машинально по спині трохи постукав.
Пальто у неї виявилося товсте, м’яке. Ворсисте на дотик.
Вона й каже:
— То ви міліціонер? А я за вас розкричалася! Ну гаразд. Наступного разу ви за мене цитьнете на кого-небудь. Цитьнете?
Я, звичайно, обіцяв.
Вона пішла. А я подумав, що й не впізнаю її, якщо побачу знову. Тільки руде волосся з-під хустки. Але це прикмета, а не портрет.
І не хотів, а купив льодяники.
Перед самою зустріччю з Любочкою забіг у гуртожиток — перевдягнувся у форму. Одягнув шинелю. Стару заячу шапку змінив на кубанку. Краси, звичайно, більше, але менше тепла.
Любочка на побачення прибігла на секунду — повідомити, що в госпіталі багато роботи і її на вечір не відпускають.
Домовилися наступного дня.
Оскільки як гостинець у мене були льодяники, я дав кульочок Любочці. Вона й не подивилася, затиснула його в руках.
Відчула на дотик:
— Льодяники?
— Льодяники.
Любочка швидко висмикнула один і захрумтіла.
Я запитав з тривогою:
— Солодкий хоч?
— Солодкий!
Люба втекла з льодяником за щокою. Я дивився їй у спину й уявляв, як льодяник крутиться в неї під язиком, як льодяник натикається на зуби і цукрові крихти тануть у роті.
Треба було дочекатися наступного дня.
Треба було негайно йти до себе. Але я не пішов.