Наше побачення було призначено на вечір у міському парку біля пам’ятника Йосипу Віссаріоновичу Сталіну.
Я йшов з найчистішими і найдобрішими сподіваннями на майбутнє. Дивився в небо і уявляв, як на ньому спалахнули вечірні дрібні зорі, і під цими зорями ми з Любочкою погуляємо по снігових доріжках.
Завернув на базар з метою придбання подарунка. Найкраще — цукерки. Їх можна їсти на ходу. До того ж солодке привертає до доброти і спокою.
Хотілося придбати не саморобні льодяники, а саме цукерки у фантиках. Я б розгортав їх і давав просто з руки Любочці. Годував її, начебто вона пташка.
Але в обгортках не знайшов.
Тоді купив гарні коржики у вигляді кілечок. Скуштував один і залишився дуже задоволений.
Сунув кульок у кишеню фуфайки і розвернувся, щоб іти своєю наміченою дорогою.
Тут мене легенько взяла за рукав жіноча рука без рукавички.
— У вас печиво впало! Ви промахнулися повз кишеню!
На снігу розсипалися мої коржики, і причому розкришилися, не витримали удару. Тобто виявилася халтура. Збирати по крихтах я не став.
Подивився на продавчиню з осудом.
Вона заголосила, що я наступив і сам винен. Але я знав, що не наступав. Просто впустив.
Жінка, яка смикнула мене за рукав, сказала продавчині:
— Я зараз усе зберу і в рот твій поганий запхаю. Зі снігом. Гроші віддай товаришеві. Ну.
І таким голосом сказала, що баба негайно гроші мені в руку тицьнула, потім швиденько згребла крихти зі снігом і кинула через плече. Налетіли горобці і склювали. Без сліду.
Я не звик, щоб за мене заступалися жіночим голосом.
Кажу:
— Гаразд. Нехай скаже спасибі, не хочу зв’язуватися. Ще раз наткнуся на таке — в міліцію відведу.
Торговка дивилася на мене невидячим поглядом, як у них прийнято, коли їхні шахери-махери випирають назовні.
Я дістав посвідчення і показав.
Вона враз змінила ставлення.
— Ой, вибачте, товаришу міліціонер. Від морозу товар псується.