Я ходив навколо пам’ятника товаришу Сталіну, у світлі ліхтарів, кружляв і кружляв. Аж у голові затьмарилося. Дехто з тих, що гуляли, дивлячись на мою міліцейську форму, вважали, що я виконую свій обов’язок на посаді і зверталися з різними питаннями. Де ковзанка? До скількох працює? Чи дають напрокат ковзани? Чи закривають парк на ніч?
Я відповідав радісно, чим приносив користь людям.
І ось до мене підійшла та сама жінка. З базару. Руда. Я розгледів її обличчя під ліхтарем.
Вона з осудом сказала:
— Товаришу міліціонер! Я за вами давно спостерігаю. Що ви тупцяєте? Ви б зайшли вглиб, де освітлення немає. А то ви тут гуляєте, а людям страшно в темряві.
Я зібрався щось відповісти на зразок жарту.
Але тут вона мене впізнала.
— Це ви?
— Я. Ні на якій посаді я тут не перебуваю. Гуляю. А якщо вам небезпечно йти в темряву, я вас на знак подяки можу провести.
Вона знову засміялася.
— Я не за себе боюся. Мене проводжати не треба. А якщо ви гуляєте, то по колу ходити не треба. Збоку смішно.
— А ви гуляєте чи проходите повз?
— Повз. Йду від подруги. Додому. Я на Клари Цеткін мешкаю. Ось там темрява — то вже темрява! Ні однісінького ліхтарика. Ось там страшно, то вже страшно!
— Провести?
— Ну, проведіть. Розімнетеся. В чоботях замерзли?
Зізнався, що встиг уже змерзнути. І шинель наскрізь промерзла.
Клари Цеткін — поряд. Метрів триста.
Без слів ми пройшли шлях.
Без слів зайшли в будинок.
Без слів далі все сталося.
Досі не розумію, як у Лілі Горобчик вистачило безсовісності відразу зі мною і цілуватися, і так далі. Я що? Я чоловік. А вона все-таки жінка. Має бути скромною, гордою.
Ліля була не горда. Вона відразу себе так поставила, що у нас особливі стосунки. Про кохання не говорила. Я таких не бачив. Хоч з дівчатами мав справу.