Запитав, чи давала вона раніше ключ від нашої квартири Лаєвській.
Люба сказала, що давала. Перед своїм від’їздом у Рябину. Щоб Поліна з господарства, якщо знадобиться, мене не турбувала, а сама приходила за домовленістю зі мною.
— А з чого ти взяла, що я можу з нею домовитися про господарювання чи ще про щось? Ти знаєш, я її терпіти не можу.
Люба з готовністю відповіла, що у неї є причини давати ключі довіреній жінці. Без мого відома. Вона тут прописана нарівні зі мною.
— То ти навіщо ключі давала Поліні? Щоб вона мене перевіряла чи щоб борщ мені варганила?
Люба не відповіла.
Я погладив її по голому плечу і повернувся в кімнату. Притулився скраю біля Гришка і Вовки.
Уранці до шостої тихенько зняв мірку з підвіконня. І пішов. Капшук прихопив із собою — від Гришка подалі.
У мене залишалося ще скількись-то до виходу на службу.
До Лаєвської я не поспішав.
Люба завдала мені удар у спину. І хоч говорила вона не своїм голосом і не своїми словами і виразами, а відомо чиїми — Поліни, я відчував сильну гіркоту.
Перебирав у голові час, який ми прожили разом. Крім її внутрішньої краси і скромності нічого не спливало. Вона сумлінно доглядала за мною в госпіталі, де виявляла самовідданість. Нехай вона звикла у війну це робити і підняла на ноги сотні і сотні понівечених у боях. Але мене вона покохала. Вона сама сказала. Я її не просив. Питання стояло, чи дістане до серця осколок. Операція нічого не обіцяла на всі відсотки. Перед тим як мене відвезли в хірургію, Любочка звірилася в коханні.
А відносно того, що по-жіночому вона незадоволена, то могла мені сказати по-товариськи, як найближчій людині, а не робити трагедію тепер, після стількох років спільного життя.
Я тільки йшов у неї на поводі і робив, як вона дозволяла.
До того ж я був упевнений: Лаєвська до неї і туди залізла. Наплела чогось. Відомо чого. Як буває і як не буває. Сама б Любочка не додумалася. Їй і не треба нічого такого. Якби треба — я б відчув. Угадав. Між нами була довіра. А Лаєвська її розбила. На якійсь своїй примірці й розбила. Наливочки хильнула і паскудство яке-небудь Любочці навіяла, ніби колишня подруга. А Люба їй повірила. Виходить, до неї довіра була. Розкрита вона була тоді для довіри. І довіра до Лаєвської стала більшою за довіру до мене. Отже, підточував її черв’ячок. Черв’ячок на бік Лаєвської ліг — і переважив усі наші спільні роки. А мені виду не подавала. Ось у чому основна образа.
І скільки я заради неї наробив! Ну, гаразд, не особисто заради неї. Заради нашого кохання.
Я довго не хотів паплюжити ім’я Лілії Горобчик. Витягувати назовні, що нікого не повинно стосуватися. Настав час.
Так. У мене з Лількою за її життя було. І довго було. Я вважав, що нікому це невідомо. І вона мене запевняла, що ніхто не в курсі. Якби я хоч на хвилину припустив, що наші стосунки вийшли в якійсь частині з-під контролю секретності, я б з Лількою порвав. Але я не знав. Я не знав і не думав, що вона з Лаєвською розмовляє на теми мене.
Я без осуду. Жінка. Їй треба було від вражень позбавлятися хоч як. Вона їх у собі тримати не могла. І треба віддати належне Поліні. Не рознесла далі.
Тільки тепер видає по крапельці. Як скалку із себе вичавлює разом із кров’ю. І свою кров з моєю перемішує.
З Лілією Горобчик я познайомився в січні 1947 року.
У свій вихідний день гуляв по місту. Настрій у мене був бойовий, оскільки все життя знову виявилося у мене попереду — кілька тижнів тому останній осколок витягли з моїх грудей успішно. Як я згадував, особливо за мною доглядала в госпіталі санітарка Любочка, яку я покохав тоді ж і умовився з нею одружитися найближчим часом.