Євсей хотів простежити-послухати, але діти втримали своїми приставаннями.
У кінці серпня Любочка, зважаючи на наближення холодів, висловила бажання пошити собі нову сукню.
Задля наочності приміряла стару — ту, що я з пам’яті вважав цілком гарною, і каже:
— Я тут випадково Лаєвську Поліну Львівну зустріла на базарі. Те-се, загалом, вона мені сказала, що за півціни пошиє. Я, звичайно, навідріз відмовилася, але вона запевнила, що тільки з поваги до тебе. Мовляв, Лілечка Горобчик була їй подруга і навіть як сестра, а оскільки ти вбивцю знайшов, то вона тобі довіку вдячна і на знак удячності дасть мені знижку. Просто сльози у неї в очах стояли, благала мене зробити їй послугу. Уявляєш, послугу! Я! Їй!
Я не поспішав з вироком ситуації.
— Ну? І що далі.
— То далі я з тобою раджуся. Про Лаєвську кажуть, що вона дуже жадібна, а вона ось як може. Ти вважаєш, Мишо, від чистого серця? — Відповіді моєї Люба не дочекалася, сама прийшла до висновку: — Від чистого, ясно. Зі смертю не жартують.
Я сказав:
— До чого тут смерть?
Люба відповіла:
— Ну, я для порівняння. Якщо просто, то людина може й нещирість проявити. А якщо смерть, тоді язик не повернеться. Може, погодитися? На знижку? Шити до пуття нема в кого.
Я знизав плечима. Хоч мав на увазі зовсім інше. Не треба тобі, Любочко, бачитися з Лаєвською. Ні шити, ні скидати ціну, нічого тобі з нею мати не треба.
Але сказав:
— Ший. Життя покращується. Нічого жидітися. — Вискочило погане слово. Ну, не погане — не радянське, а так слово як слово, але я затнувся. — Нічого економити на копійках. Треба, щоб не соромно було перед людьми. Ти красуня. Це страховиську ще можна в дранті. А тобі — зась.
Люба просяяла. Кинулася до шифоньєру, висмикнула з-під простирадл відріз пляшкового кольору.
Тицяє мені в ніс:
— Дивись. Я давно купила. — Розгорнула, покрутила туди-сюди, вивернула: — Вовна. На базарі. Матерія довоєнна. Або трофейна. Недорого. А якщо ще знижка — тоді зовсім майже задарма.
Я для її задоволення помацав матерію. Хотів навіть погладити, але зрозумів, що не треба. Руки тремтіли.
— Гарна. Практична. І не мазка.
Люба пішла до Лаєвської і принесла звідти таке.
Поліна Львівна питала, як у мене справи на роботі. Чи не переводять мене куди-небудь на район. Саме тоді часто бувало, що районні відділення міліції зміцнювали за рахунок обласних кадрів. Казала також, що коли пошлють у глушину, то квартири не побачимо. Там і застрягнемо. А у неї зв’язки. Може слівце закинути де треба.
Люба запитала, чи не приховую я від неї чогось по роботі? До Лаєвської начальство ходить, тобто дружини, їй багато чого відомо. Ні з сього ні з того вона не бовкне.