Петро стояв у плащ-наметі пам’ятником. Йому було жарко, піт стікав по обличчю. Обтікав пов’язку на очах — і стікав далі, на підборіддя, звідти крапав на брезент.
Петро мовчав. Усією головою повернувся до Люби. Вона не подавала голосу. Але він її почув.
Люба погладила його по руці.
Сказала:
— Прощавай, Петре. Приглянь за Миколою Івановичем. Дай я тобі плащ зніму. Ти в ньому просто в землю вріс. Жарко ж.
Петро відповів бадьоро:
— А я з ночі. Вночі не жарко. Вночі прохолода. Я цілу нічку гуляв. І коло Ворскли, і так, шляхом. А зняти я й сам можу. Я не інвалід. У мене руки є.
Він відштовхнув Любоччині руки і сам скинув плащ. Під плащем на ньому були самі штани.
Ноги босі, чорні від землі й трави.
А ганчірочка на очах біла-біла.
Люба ганчірочку помацала. Ніби погладила.
Діти на хату діденкову не озирнулися. І на Петра не озирнулися.
Сяк-так дісталися Чернігова.
У дорозі поведінка Люби мене насторожила. Вона мовчала. Мовчала й мовчала. І з дітьми мовчки, і зі мною.
Удома Люба одразу оглянула все, і перші її слова були такі:
— Треба ще купити розкладачку. Ти з хлопцями в кімнаті, а ми з Ганнусею на кухні будемо спати. Стіл звідти треба винести в кімнату — щоб для занять був. На кухні до підвіконня приробиш дощечку — для широти, там їсти будемо.
Я запитав, як вона почувається, чи не треба їй до лікаря. Судячи з виразу її обличчя. Про всяк випадок.
Вона сказала, що почувається дуже добре.
Я обійняв її, і вона мене теж обійняла. Але разом, заодно, ми не обійнялися. Не вийшло.
На поїздку в Остер я відвів собі день. Тому терміново вирушив. У повній міліцейській формі.
У Мирона хата стояла порожня. Усі на роботі. У хаті Довида теж порожньо. Двері навстіж.
Я там і влаштувався. Посидів трошки, заспокоївся з дороги.