Пішов на Десну — до Гришка й Вовки. Не сумнівався, що вони там.
Хлопці бовталися у воді поряд з іншими товаришами різного дитячого віку.
Завбачивши мене, хтось гукнув:
— Гришко, Вовка, тікайте!
Гришко з Вовкою вискочили з води і побігли в невідомому напрямку.
Я їх не зупиняв.
Сказав спокійно, але голосно:
— Хто сказав, щоб хлопці тікали, зараз же вийти до мене. Інакше погано буде всім. Якщо ти не боягуз, звичайно. Якщо боягуз, сиди на місці. Нехай вийдуть інші. Вони вийдуть не боягузами, а навпаки, чесними радянськими громадянами.
Вийшло п’ятеро пацанів. На невеликій глибині залишився один, намагався ховатися з головою.
Я запитав у того, що ближче стояв:
— Як його звуть? — і зневажливо кивнув у воду.
— Васька.
— Нехай сидить до посиніння. Знайдіть Гришка з Вовкою і приведіть додому. Я там буду. Скажіть, щоб не боялися. Щоб нічого тепер не боялися. Я їх перед усіма вами оголошую рідними своїми дітьми. Зрозуміли?
Повернувся і рівним кроком рушив назад.
Був певний розрахунок на враження, адже діти особливо враження й розуміють. Їм здається, якщо по-простому, то це неправда.
Гришко з Вовкою нагнали мене ще в дорозі. Не крикнули, пленталися позаду. Перешіптувалися.
Я не подавав виду. Різко обернувся і засміявся сміхом, який їм завжди подобався.
Хлопці застигли на місці.
Гришко сказав:
— Ти нас у міліцію не посадиш?
— За що? — Я здивувався і все своє здивування показав голосом і руками.
Гришко промимрив: